— Глянь, малятко, ось знову красуня де Мандельєр, окраса Республіки.
В легкій і кокетливій колясці перша красуня Республіки, зовні байдужа до своєї незаперечної слави, визнаної всіма, дозволяла милуватися своїми великими темними очима, низьким чолом під пасмами чорного волосся і владним, трохи завеликим ротом.
— Все-таки вона дуже вродлива, — сказав Бертен.
Графині не подобались його похвали іншим жінкам.
Вона тихо знизала плечима й нічого не відповіла.
Але дівчина, у якій зненацька прокинувся інстинкт суперництва, насмілилась заперечити:
— Hjc на мене, ні.
Художник повернувся до неї.
— То, по-твоєму, вона не вродлива?
— Ні, в неї такий вигляд, ніби її в чорнило вмочили.
Герцогиня захоплено засміялась.
— Браво, малятко, половина паризьких чоловіків уже шість років умлівають перед цією негритянкою! Можна подумати, що вони глузують із нас. А поглянь лишень на графиню де Льокріст.
Сама в ландо, з білим песиком на колінах, ніжна, граціозна, як мініатюра, білява, з карими очима, графиня, тонкі риси обличчя якої вже п’ять чи шість років викликали захоплення в її закоханців, відповідала на привітання знайомих усмішкою, ніби приклеєною до уст.
Проте Аннета й на цей раз не виявила захвату.
— О! — мовила дівчина. — Вона вже немолода.
Бертен, який у щоденних суперечках про цих двох суперниць ніколи не підтримував графиню, зненацька обурився з такої нетерпимості дівчини.
— То байдуже, — сказав він, — подобається вона тобі чи ні. Вона чарівна, і я бажаю тобі стати такою гарною, як вона.
— Облиште! — кинула герцогиня. — Адже вам подобаються тільки ті жінки, яким уже перейшло за тридцять.
Дитина каже слушно, — ви хвалите жінок, що вже відцвітають.
— Ба ні, жінка стає вродливою по-справжньому пізніше, коли досягає цілком повного розвитку! — вигукнув Бертен.
І розвиваючи думку, що свіжість — це тільки зовнішнє сяйво краси, він доводив, що світські чоловіки не помиляються, майже не звертаючи уваги на молодих жінок у всьому їхньому блискові, і слушно визнають їх "красунями" тільки в останню пору цвітіння і розквіту.
Графиня, потішена цим, прошепотіла:
— Його правда, він судить як художник. Молоде обличчя дуже миле, але завжди трохи банальне.
Бертен і далі відстоював своє, зазначаючи, що в певний час обличчя повільно втрачає невиразну юнацьку принадність, набирає своєї остаточної форми, свого характеру і свого вигляду.
Кожне його слово графиня підтверджувала, переконано киваючи головою; і що більше він доводив, із запалом адвоката, який виголошує свою захисну промову, з піднесенням обвинуваченого, який обстоює свою правоту, то рішучіше вона схвалювала його поглядом і жестом, немовби вони уклали між собою угоду для взаємної підтримки проти якоїсь небезпеки, для захисту від загрозливої й хибної думки. Аннета їх не слухала, поринувши в споглядання. Завпеди усміхнене обличчя її споважніло, і вона мовчала, одурманена радістю такого оточення. Це сонце, листя, екіпажі, це прекрасне, багате й веселе життя — все це було для неї.
І вона приїздитиме сюди щодня, її теж знатимуть, вітатимуть, їй теж будуть заздрити, і чоловіки, показуючи на неї, можливо, казатимуть, що вона вродлива. Вона вибирала чоловіків та жінок, що здавались їй найелегантнішими, і весь час запитувала їхні імена, цікавлячись лише тими, що часом збуджували у неї пошану та здивування, бо вони часто попадались їй у газетах чи в підручнику з історії. Вона ніяк не могла призвичаїтись до цього походу знаменитостей, не могла навіть відразу повірити, що вони справжні,— немов дивилась якусь виставу. Візники викликали в неї зневагу, навіть огиду, пригнічували її та обурювали; і вона зненацька мовила:
— По-моєму, сюди треба було б пускати тільки панські карети.
— А як же тоді бути, панночко, з рівністю, свободою та братерством? — спитав Бертен.
Вона зробила гримасу, немов говорячи: "Це для інших", — і додала:
— Для візників знайшовся б інший ліс, Венсенський, наприклад.
— Ти відстаєш, дівчинко, ти й не знаєш, що ми плаваємо в демократичному мері. А втім, коли хочеш побачити ліс чистим від будь-яких домішок, приїзди вранці,— зустрінеш тут тільки цвіт, самий цвіт суспільства.
І він майстерно змалював одну з тих картин, які йому завжди вдавалися: ліс уранці з вершниками та амазонками того найвитонченішого клубу, де всі знають одне одного на ймення, знають родинні зв’язки, титули, чесноти й вади, наче усі вони жили на одній вулиці чи в одному містечку.
— Ви тут часто буваєте? — спитала Аннета.
— Дуже часто; це справді найкраще місце в усьому Парижі.
— Ви їздите верхи вранці?
— Звичайно.
— А потім, удень, робите візити?
— Так.
— Та коли ж ви працюєте?
— Я працюю… коли випаде, до того ж, я обрав собі фах до смаку! Через те, що я малюю портрети чарівних дам, мені потрібно їх бачити і по змозі скрізь бувати з ними.
— Пішки чи верхи? — спитала вона серйозно.
Він скоса задоволено на неї зиркнув, немов казав: "Ого, вже дотепи. Гарна ж ти будеш, нівроку!"
З далини, з широких полів, що ще тільки прокидались після зими, війнув холодний вітрець, і весь цей кокетливий, мерзлякуватий, великосвітський ліс затремтів.
Якусь мить це тремтіння котилось по негустому листю дерев і по тканинах на плечах. Усі жінки майже однаковим рухом накинули шалі, що спали з плеч, і коні пустилися риссю — так, наче гострий вітрець, налетівши, стьобнув їх своїм подихом.
Верталися швидко серед срібного побризкування струшуваної збруї, під скісним червоним промінням надвечірнього сонця.
— Хіба ви їдете додому? — спитала графиня, яка знала всі звички Бертена.
— Ні, я в клуб.
— То ми вас завеземо по дорозі.
— Гаразд, щиро дякую.
— А коли ви нас із герцогинею запросите снідати?
— Призначте день.
Цей принадний малювальник парижанок, якого прихильники охрестили "реалістичним Ватто", а огудники — "фотографом жіночих суконь та накидок", часто влаштовував сніданки або обіди для чарівних дам, яких він портретував, а також і для інших жінок, обов’язково уславлених, відомих, що дуже тішились цими маленькими святами в помешканні нежонатого художника.
— Післязавтра? Вам післязавтра зручно, люба герцогине? — спитала пані де Гійруа.