Запінився, пику роздуло всю, аж гидко…
– Та йди ти до чортової матері, – від серця геть сказав. – Чого вчепився?… Тут маєш, наволоч, ковбасу, а пиво то по-твоєму ніщо?… Чому не сидів дома? Чого в контрреволюцію поліз?… Ну, й заробив…
А він тут у плач. "Ну-ну, – кажу. – Вспокойся. Кров не на місці твоя…" Не слухає, руками повз себе розкидує, пінить:
– Чортяки!… К сволочі!… Коли ти що про контрреволюцію, так тут тобі каюк! І заявив… Так! Коли життя моє тріщить, тоді є й контрреволюція… Я ж жити хотів, ти знаєш це?… Жити! Я хотів лиш дома жити!… Я хотів… На нас же напирала всяка голота з Москви… Е-ет! Та ти не знаєш. – Стій, брат! Куди? "А на Україну… жєвать хатім"… Ах, ви замурзані! Як большевичились, стіжки у нуль цінили, пускали з димом, робили "революцію", а тепер жувати? У нас же, знаєш, самих дітей макухами тоді годували, полову за петльоване лиш для годиться хоронили… От тут, клянусь тобі… Ти розумієш?… Хай ти й "невоєнноплєнний", у комуністах лічишся, та разом же ми дихали рідним повітрям і разом риємо отут ямки в землі, змочуємо засохлі її груди потом своїм. Та слово чести, там прийшли до нас…
До мене заглянув один, – пику – о-о-о, як розігнало! Розпухлі скісні очі, а в мене жінка не стара. Сіпнувся один до неї і шкірить, сволоч, жовті зубиська… Ну, що? Мовчиш? Що мені революція?! А жінка, а діти?… Боронити їх, чи для "революції" віддати? Тішся, мовляв, п’яна пико… На… Але зась!… Ревнув йому і тут же лусь у пику… Мов і не стояв. Уже рачкуючи в коцюбни, випльовував з кров’ю кілька зубів та тут же кинувся: "Контр-рівалюція"! – верещить. Тьху! А я за ґвінтовочку його, та і накрив його, як курку, мішечком. Стиснув, не жалував. Плюнув герой, храпнув щось раз і облегчив цей світ. На… А вечором заніс в ополонку… Там і шубовснув… Якесь, кажуть, начальство був… Ну, а після… Не згадувати краще… Каже, дізналися, пішли нишпорити, а носи чутливі мають, а я в повстанці. Не хотілося під стінку, то аж сюди дістався. Хату Богові в хвалу з димом пустили, а жінку все одно, мабуть…
Тю на його!… Він вже й плакати перестав. Вже видно було жовч в очах, так і кипіла, та дурень він… "Гади, гади! Румсаки прокляті… Я тобі кажу", – гатив у стіл уже ввесь палаючий Кравченко. Йому там баба. Тьху! Гидота, дрібний рід… Греби отут глибини, копайся, чорте, як жертви так жертви!… То що ти з тими полінами… "Революція"…
– Та ну їх усіх діяволові у брюхо, – одгризнувся Грок… – Ви, йолопи, на Сході сто революцій зробите, пожиратимете всі вибльовки Европи, як ідею, а самих воші загризуть…
"Ша! Досить! Тут новий рік, Сильвестер. Ти не танцюєш? А ну закрутись з онтою! А цю непотріб подри", – тикнув він киптем (мав обтяті на правій руці пальці) – на фотоґрафії.
Той уже шарпнув. Останні дивно-дурні спогади про друга земляка… А коли подер й зложив у попельничку решту, встав, труснув патлатою головою і підійшов до дівчини, що стояла поблизу:
– Підемо, що?
– Ну, – відповіла вона і зараз закрутилась у юрбі… Коли раптом чує Кравченко, що ухо його задзвеніло, мов металеве. В очах замиготіли золоті іскорки, в мізку ввесь намул сколочено, ледве на ногах устояв. Це що?
– Ти мою дівку нащо взяв?! – сіпається п’яний.
– А-а-а! Так! Прийми сатисфакцію! – Кравченко дусонув партнера так просто межи кляпи. Аж чвакнуло. Гість захитався в одну сторону.
– Ей, ти там, мацни його під ліве, не дай упасти, – хтось підхопив на боці, та так флєґматично, що добре побажання заникло в загальному реготі.
Що? де? кого?… Збурилась юрба, пре грудьми просто до середини салі, здушивши танцюристів.
– Кравченкові ллють! – хтось прокричав. "Роздайсь, юрба!" – репетував хтось ззаду. Валючи вправо й ліво, розбив юрбу Грок і опинивсь у центрі. Його дебела постать з кошлатою гривою заметушилася, як фурґало, і посипалися удари. Усією п’ятернею згрібнув потилицю напасника, що той аж квакнув. Один стусан – і той простягнувся. Обличчя залялося юхою, а з горла почулося якесь невиразне хропіння.
Юрба все налягала. Пробігла пристрасть, і блиснули очки, зачувши запах крови. Сторонники збитого тиснулися й собі до середини, де бушував уже Кравченко. Йому шуміло у голові, і він валив направо і наліво, кого попало. Юрба знов рухнула назад, заревла дико й валила столи та стільчики. Забренчало шкло, сипалися шклянки. Хтось поважний тарабанив телефоном. Але поліцаї, сполошені галабурдою, вже бігли до середини. Блиснули ляком шоломи, замиготіли ґуми по плечах та по смокінґах святочних…
Свист різкий:
– Полі-і-і-ція… Геть з нею!… Хтось вискочив на крісло: "Товариші, – запінився, – товариші"!… "Кричав і ще щось, та хвиля нова набігла, грохнув ніби із скелі у прірву. Хотів ще щось говорити. Мав червоне обличчя, залиту пивом маніжку, а краватка на стороні вже примостилась, під ухом… для поетичності. Невдячна юрба… Кравченко чув, що його підхопили під руки і міцно пхнули в юрбу на бік, та тягли до виходу. "Ну, поліцаї," – думав, та, оглянувшись, бачив розчервонілі пики Ламчинського і ще одного.
– Втікай, коли ребра цілі маєш, – засичало під вухом. Пручався ще, пізнав, що тут ще має десь капелюх і плащ. І в голові гуло на всі боки, але не акордом, у розтріпану. Бійка розлилася на загальну. Коло дверей Кравченкові мигнула перед носом високо піднята недопита пляшка якогось лікеру, яка безвучно опустилася на чиюсь прилизану блискучу голову. Кравченко відхилився від відламків, які розлетілися навколо, а лікер полився по помості, перш скупавши голову, що похилилась до землі. Цілий гураґан хлинув на нього. У коридорі, за дверима туалети, лежав непритомний поліцай. Шолом його геть відкотився, вид залитий юхою. Два робітники, ніби круки, довбали, смакуючи, його в боки носками своїх лякерів. Побачивши Кравченка й інших, знялися та зникли.
Пробігли темний двір і зникли у норі, яка вела на сходи. Аж у кімнаті опам’ятався і відсапнув Кравченко. Фу-у-у, ти!… Оце так, так! Це значить – свято. Все сталось, ніби спало з громом серед ясного неба. Він засвітив світло і глянув у дзеркалі. На чолі ґуля вже синіла, поспішалася дозріти…, а вуха ніби на дріжджах нагнало, свербіло. Та в ту саму мить надворі збився знову галас: "Лови, лови! Сади його! Бий!" Чути було, як хтось по сходах тупотів, сопів. Кравченко згасив світло і повернув ключ у замку. "Ша, ви, – погрозив на товаришів, а сам тремтів, як зірвана коняка. – А може, це Грок?" – подумав.