— Хлопці, зв'яжіть її! — приказав Іван.
Селяни миттю виконали приказ. Лежачи на землі, Степанія якийсь час кричала, плакала і реготалася, потім успокоїлася.
Тепер мавка розказала, що з нею діялося і що вона переживала.
— Коли тітка,— говорила мавка,— силоміць мене тут лишила, зараз ті чорні постаті мені заявили, що приневолять мене вийти замуж за Козицького, коли я не схочу це зробити добровільно. Вони тричі питали мене, а я їм відповіла:
"Я тільки раз говорю: не вийду за Козицького, хоч би ви мене вбили".
Тоді котрась з тих постатей, котрої я не в силі відрізнити від других, сказала:
"Краплина вижолоблює каміння та нівечить людську волю".
Опісля прив'язали мене до того крісла, посідали напроти мене та почали мене прошибати своїми страшними очима. Я не могла на них дивитися й замкнула очі. Нараз я чую, як щось холодне починає падати мені на голову. Одна з постатей сказала:
"За три години прийде сюди священик і тебе звінчає з графом Козицьким".
Коли від того крапання краплин моє волосся стало щораз більше мокнути, і студена вогкість розповзувалась щораз більше по моїй голові, мені здавалося, що якийсь маленький, сталевий, холодний молоток раз у раз мене б'є у тім'я. Та найстрашніше було те: мені здавалося, що за кожним капненням той молоток росте, росте й росте. Я відчинила очі, та як тільки глянула на постаті, що вишкірилися на мене, я почула, що молоток обернувся нагло в ледяний сталевий молот, котрий безпощадно гримає та гримає в мій мозок. Я почала шарпатися та хотіла бодай дрібку відхилити голову, щоб той молот не бив мене в те саме місце. Але так мене цупко прив'язали, що я не могла змінити положення голови. Тоді я почала плакати, прохати, благати ті постаті, щоб змилувались наді мною та не мучили мене вже довше. Але всі вони сиділи, як закам'янілі, та чекали терпеливо, вірні свойому кличеві, що вони "Товариство святої терпеливості".
Тоді кожна краплина була вже для мене не молотом, але обернулася в жахливу ледяну брилу, що несамовито падала мені вже не на тім'я, але з гуком, шумом, громом розбивала та торощила усе моє єство. І чую, що я була би збожеволіла або, бозна-що було би зі мною сталося, якби ти, мій найдорожчий Іване, й ви, мої любі селяни, не були явились тут якраз у саму пору.
* * *
Була дванадцята година в полуднє, як мавка й Іван у повозі Степанії заїхали перед палату графині Воронської. При висіданні, Іван велів візникові назад негайно їхати до "Товариства святої терпеливості", забрати паню Гаєвичеву й завести її до чоловіка.
Коли стара графиня побачила свою внучку, з радощів заплакала й не знала, що почати з надміру почувань. Обіймала й цілувала внучку й рівночасно дякувала богу за її спасення та її питала: чи здорова, чи їй не заподіяв хто кривди, де була і хто урятував її?
Мавка, що вже вповні охолонула з важкої змори серед дивних постатей в Лопатинському лісі, розказала бабці все докладно. А коли сказала, що була би марно згинула, якби в саму пору Іван був не освободив її з хижацьких рук "Товариства святої терпеливості", графиня взяла голову Івана у свої старі, тремтючі руки, й на його чоло упала сльоза радості і вдяки.
* * *
Іван і мавка ідуть у ліс. Довкола них буйні лани пшениці золотіють і далеко ген... на сході з синім небом обіймаються.
Добром налиті колоски торкають мавку та Івана в руки, нахиляються та туляться до них любовно.
Розпалена блакить небесного безкраю над пшеничним золотом землі ллє в душу мавки та Івана невимовне полум'я усіх таємних розкошів захоплення, життя й кохання.
Сонце, осамітнене в безмірній далечі всесвіту, з радощами споглядає на Івана й мавку і гаряче їх цілує та висвітлює їм стежку самоцвітним приском казкових ряден.
Обсипає їхню душу й тіло безконечними вогнями соняшної туги й щастя.
І мавка й лісовик ідуть дорогою життя, немов одно-єдине світло, що розділене на дивні та могутні два промені, з собою нерозлучно зв'язані навіки.
Ідуть обоє очаровані світляними променями, леліяні, заслухані душею в ясну пісню вічності і раю на землі.
А перед ними чимраз більше виступає, виринає та росте предивний велетень.
І вже свої могутні кучері у синяву небес умотує.
Ліс.
Мавка й лісовик так дивляться на велетня, як заворожені. Таємне тремтіння проймає обох.
Непонятна сила вабить, тягне та манить їх до оцього лісу-велетня. Предивним шелестінням їхні душі гомонять.
Їм тепер здається, що вони обоє — два листки, одірвані від цього лісу.
І ці листки тремтять розкішно з невияснених радощів, що крила туги їх несуть назад на лоно лісу-велетня. То знов здається мавці та Іванові немов вони обоє неподібні, всемогутні, понаддійсні дві істоти, що найшли своє життя та долю в цьому лісі.
Слухають обоє мовчки, як душа оцього лісу здалеку до їх душ посилає думку:
"Це забобон, Іване й мавко, що одне з вас родилося у хлопській хаті, друге у палаті...
Ви обоє, Йване й мавко — це одна душа, що вийшла з лона вічної, світляно-творчої землі.
Одну цю душу я надвоє розділила і вам сказала:
— Ідіть у цей, ненавистю розсатанілий, кров'ю та сльозами обкипілий світ.
Ідіть і в хорий світ здоров'я лісу понесіть.
Любов'ю там себе шукайте.
Себе найдіть і знов до мене поверніть.
Вітайте!"
* * *
— Як перший раз ми стрінулися в цьому лісі, Іване, пам'ятаєш? Ти себе тоді назвав лісовиком, а я на те сказала, що я мавка. Тоді, мабуть, ми жартом кинули оті слова.
А нині?..
Тепер мені здається, що я справжня мавка, а ти, Йване, справжній лісовик...
Чи теж тобі здається так, Іване?..
— Так, моя мавко.
— Моя душа живе не в мені, Йване, і не в хаті... і не між людьми.
Моя душа у цьому лісі...
Вона колишеться в якомусь дивно-павутинному гніздечку...
У густім повісмі гілля й кучерів сосон...
Там живе моя душа...
Де лиш іду... коли лише якесь добро вчинити хочу, все мені перед очима виринає таємниче світлотінне, заворожене і мовчазне мереживо гілок у лісі, де домівка, у якій моя душа живе.
І ця душа не я.
Ця одна душа — це ти і я, лісовику.
Іван поглянув на мавку з почуванням пошани й боготворіння.
Зауважив, що вона, мов сонно зачарована, вдивлялася у ліс, який шумів уже лиш кільканадцять кроків перед ними.