XVII
Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника.
Спокійно:
— Добре.
Чуття казало:
— Тепер багато знайдеться.
Стрічав руду борідку — це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша. Шкіц у тресті заправило. Каже:
— Практика — велика річ, хоч і життьова пошлість.
Тільки Нюся. А хазяйка стала ще нахабніша.
Не знав, що буде далі, і не цікавився. Без посади? Добре. Далі. Однаковісінько.
Ішов міський вечір: фаркали ліхтарі, шумувало на тротуарах, а брук — тихше.
Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно.
З вікна видно третину міста — з другого поверху. Місто загадкове, надмірне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?
...Ішов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук — тихше...
— А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
— Говоріть.
— Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волині.
...Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим — над вечором, над містом.
Редактор Карк:
— А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця.
На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.
Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати.
Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний, з гарячими очима, з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав:
— Простіть, господа... чи то пак, як вас...
Було ще й у ярках — ярки багато знають...
Я: на те революція, на те боротьба.
Він, редактор Карк:
— А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверти пройденої нами путі до соціалізму. Почалося з волинців та ізмаїльців у Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.
Так от. Карк казав:
— Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?
Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
— Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.
...Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: — Нас не зрозуміють: як погубити?
...Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
— Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, і там реп'яхи. Коли підходила до них, відтіля пурхали горлиці й летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.
Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді? Стукало в голову:
— Ала-верди! Ала-верди!
І ще:
— Губ-трамот! Ала-верди!
Нюся покликала:
— Вам боляче? Скажіть правду!
Він:
— Не знаю, я дивлюся вгору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розвіє його — я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.
Нюся:
— Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі — величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в хмарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: "Козаки випливають грабувати турецькі міста". І текст відповідний... Може, й козаччина через сто літ буде дим...
Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, що хотілось. І було тоскно.
Карк пішов у свою кімнату, сів біля столу, в якому був бравнінг.
Так просидів до трьох годин ночі.
...Близько вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся циферблат.
XVIII
Новелу скінчено... Що? Так, скінчено...
...Велике промислове місто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки...
...А проте чудові легенди революції теж виростають тут.
Нарешті коментарій і дієві особи:
1. Автор.
2. Читач.
Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя?
Автор. Любий мій читачу, це ж Карків щоденник (для того: розкрити природу типа), і тільки зрідка проривався я.
Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?
Автор. Милий мій читачу, редактор Карк думає, що я — раrvenu.
Читач став біля вікна і замислився.
Автор. По-мойому, я виконав своє завдання. Га?
Читач мовчав.
У кімнату влетів запашний вітер.
У далекій кузні співали молотки.
За вікном стояв город у вечоровій задумі.
А на горизонті відходило шосе в степову бур'янову безвість.
КІТ У ЧОБОТЯХ
І
Отже, про глухе слово: Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо.
А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.
...А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.
Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.
Гапка — це глухо. Ми її: товариш Жучок.
І личить.
...От вона:
Це тип: "кіт у чоботях"? Знаєте малюнки за дитинства: "кіт у чоботях"? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осени.
"Кіт у чоботях" — це товариш Жучок. От.
А тепер я питаю:
— Відкіля вони вийшли — товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?
А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товариші Жучки, "кіт у чоботях".
...Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли — це Жовтнева тайна.