І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян вечірню молитву, і каже слово "о полку" людяности: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски, і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум — то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою:
— Чи скоро, горлице? І розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість. Боян змовк. ...Вероніка сказала:
— Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве волосся,
Христина сказала:
— Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся.
—...Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмороки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілось її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так щільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись як одно тіло... І от приходив доктор, мама була мертва, бліда, як смерть, і її одкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. І тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусю!
Змовкла й ще сказала:
— Це радість терпіння, бабусю.
...На Полярних Посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. В кімнаті вогко, жевріє каганець.
...І в цей час на другому кінці города за рікою Дема стоїть біля мольберта, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються двері і випускають, і випускають (як це в Горького?) "безпокойних і іних".
Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: "Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти". Стефан сказав: "Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець".— "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить.
...Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри.
—...Демо, покинь! Лягай спати.
— Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от — мої пензлі лежать.
Стефан усміхнувся:
— Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить:
— Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл...
— Дякую за комплімент!
— Дякуй — не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це?
Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.
—...Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій системі координатів... Лягай спати. Я теж утомився.
...Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі.
—...Слава в верхів'ях революції і
на землі радість.
...Гряде весна. І повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.
Дядя Варфоломій пішов у город.
...Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіплінга, з індійського життя чудову казку: "Рікі-Тікі-Таві". Дема пішов. За стіною хтось уїдливо-одноманітно повторював:
— Суб'єкт в об'єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Аd Ііtteram.
...А вчора прийшов з Полярних Посьолків, був на заводі Стругаль і Ко. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук.
—...Вероніка не приходила?
— Ні! — це Дема.
— Варфоломій казав, що бачив її.
...Дема стоїть біля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. "Тільки лінії". Більш нічого. "Тільки лінії".
...Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з парткому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо — чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала...
"Ну, не кажи". І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Вероніка сказала: "Не вік дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина".
Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів:
"Вероніка жона". І згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї...
...Це було вчора...
...А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно.
— Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюста Артема по пустельній доріжці саду. Покликав:
— Вероніко!
— Я.
Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах, і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолі.
Синій весняний вечір танув.
—...Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усміхнувшись:
— По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
— Ну, як, говорила з ним?
— Знаю.
— Що ж ти?
— Нічого!
Стефан сказав:
— Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
— Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
— В ролі страдниці?
— Так.
Хотів переконати, говорив, переконуючи, агітаційне:
— Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм — до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: "Я — інтелігент", працюй щиро, і маса буде поважати тебе.
Вероніка зітхнула і сказала:
— Стефане! Це риторика, фразерство.— І тут же скинулась: — Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але різні доріжки. Я йду по цій, ти по тій — десь зійдуться.