— Випийте!.. Що з вами?
Вогкі дзвони загубились в осені.
Вогка луна зарилась у болотній чвирі заулка...
Мар'яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потім стиснула руками голову й сказала:
— Треба повіситися... Негайно... зараз...
— Що ви, Мар'яно?
Гамбарський, блідий і розгублений, ходив по кімнаті.
А у вікно знову бив дрібний дощ. І тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.
Думала: "Так! Треба кінчати... Так!.. Скоріше!.. І знала, що вона не може кінчити, що їй бракує сили".
Подумала: "Єрунда, треба кінчати!"
Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потім сказала:
— Пробачте! — і хутко пішла до дверей.
Аркадій Андрійович надів окуляри й написав:
"Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії. Мої лічниє убєждєнія в правотє комуністическіх ідей..."
В їдальню увійшла Мар'яна. Аркадій Андрійович:
— Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
Степанида Львівна продовжувала:
— ...Він дуже симпатичний... кажуть уже повишення получив...
...Короткий осінній день сконав. Мар'яна вийшла на ґанок.
Дощ прибив жовті листя, і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освітлював пустельний заулок.
Високо текли потоки сумних хмар. Із стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки.
Коли Мар'яна виходила за ворота, з комсомольської кімнати вискочив натовп юнаків і з реготом кинувся в туман.
Через дорогу, до Глухайської вулиці — сарай,
за сараєм — віжки.
...А далі, коли вийти з пустельного заулка, на міді висічено: Доктор Фальк.
— Куди?
ЕЛЕГІЯ
"Минають дні, минають ночі..."
У грудні згнила зима, і тихий степовий городок знітився в облозі мовчазних нерухомих хмар:
— нагнав вітер із далеких Альпійських гір,
через Карпатські верхів'я, через Дунай.
Прийшло Різдво.
Зідхали дзвіниці, і промерзло жевріла жура: сум неспокійної землі. Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня.
І була мряка.
І старий газетяр теж не бачив різдвяних зір. Був він сивий, древній, майже босоніж. Стояв біля ратуші на бульварі й казав мимохідцям:
— Може, купите газету?
Іноді мимохідці купували газету, іноді заклопотано проходили, іноді зупинялись і дивились на старого газетяра.
...А прийшов він восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки...
...Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. І він подумав тоді про радість.
І врочисто залунало по кварталах:
— Радість!
І тоді було як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім'я якій — життя.
Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму...
— Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж — неясні, туманні, мов перший сон за першого м'ятежного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима. "Що це?" — подумав з тоскою старий газетяр.
І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа,
ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літ.
...Але це була ілюзія:
натовп таких міських кварталів
стояв у суворій мовчанці.
...Газети продавали й жваві пацани, і не любили вони старого газетяра, бо був невідомий, невідомо звідкіль і похмурий. І ще не любили:
— зійшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звірячому озираючись.
і був ще з ним, із старим газетярем,
древній пес, що покірно шкульгав за ним і ніс підсліпуваті очі на асфальт...
— пес: вовна прилипла попелом і лізла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тільки тихо й нудно вив: на світанках шумів скляний мороз, а пес був голодний. Іноді пес кидав старого газетяра й блукав на базарі, біля рундуків, де били його закаблуками, де гризли його молоді бадьорі пси.
...Вранці тихий степовий городок оживав. Виходили заспані горожани, плентались по мостовій візники, вилітав із гаража єдиний на всю округу виконкомівський автомобіль і з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей і зграї голодних собак.
Тоді біля редакції — теж єдиної газети з великими підзаголовками і з нудними традиційними гаслами — грубим шрифтом — суєтились газетярі.
Кожний знав:
— треба скоріш!
Треба схопити стос паперу з промовами,
статтями про всесвітній пожар:
"Ми на горе всем буржуям
мировой пожар роздуєм;
мировой пожар в крови...
Господи, благослови!"
— треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів,
щоб —
— жити один день.
І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як "колокольчик", пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь!
І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети; потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару.
На бульварі проходив день.
Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечорі старий газетяр тупо дивився на мимохідців.
...А бульваром проходило багато:
— одні бігли, другі шкульгали, треті
раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись.
...Тоді над головою колихались гілки акацій — була алея
акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя...
Іноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі.
Тоді підводився, відходив до каланчі, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхні брудної стоячої води...
Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить і облизує попіл — на хвіст.
(Мовчиш? — Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить і облизує попіл — на хвіст.
...Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно?
— бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом
грізними колонами по безмежних ланах часу. І відступають —
місяці,
роки,
тисячоліття
В глуху невідому безвість минулого.
Тихий степовий городок