Т і л ь т і л ь. Як це?.. Ти хочеш до нас прийти?
Дитина. Авжеж, наступного року, на вербну неділю... Ти мене, малого, не дражни, гаразд?.. Я такий радий, що заздалегідь вас розцілував... Скажи таткові, щоби полагодив колиску... А в нас там добре?..
Т і л ь т і л ь. Та незле... А матуся така добра!.. Д и т и н а. А як із їжею?..
Тільтіль. Коли як... Навіть іноді тістечка трапляються, еге ж, Мітіль?..
М і т і л ь. На Новий Рік і на Чотирнадцяте Липня... Мама сама їх пече...
Тільтіль. А що в тебе в торбинці?.. Ти нам щось принесеш?..
Дитина (дуже гордо). Я несу три хвороби: скарлатину, коклюш і кір...
Тільтіль. Тільки й того?.. А що робитимеш потім?..
Дитина. Потім?.. Піду собі... Тільтіль. Варто було приходити... Дитина. Хіба хочеш — мусиш!..
Чути, як у повітрі здіймається й шириться якесь довге напружене кришталево-чисте тремтіння, що, здається, лине від колон та опалової брами, яка саме запалюється яснішим світлом.
Тільтіль. Що це?..
Дитина. Час!.. Зараз він прочинить браму!..
Тієї ж миті юрба дітей заметушилась, більшість із них покинула свої прилади, роботу, чимало поснулих прокинулось, і всі звертають погляди до опалової брами та прямують до неї.
Душа Світла (підходить до Тільтіля). Спробуймо заховатися за колонами... Не треба, щоб Час нас бачив...
Т і л ь т і л ь. А звідкіля цей передзвін?..
Дитина. Займається Зоря... Це час, коли діти, які народяться сьогодні, зійдуть на Землю...
Т і л ь т і л ь. Як це "зійдуть"?.. Там є драбина?..
Дитина. Ось побачиш... Час відсуває засуви...
Т і л ь т і л ь. А хто такий Час?..
Дитина. Старець, який викликає всіх, хто має йти...
Т і л ь т і л ь. То він лихий?..
Д и т и н а. Ні. Ні, але глухий до всього... Його не вблагаєш... Поза чергою не пропускає нікого. Т і л ь т і л ь. А вони хіба раді звідси йти?..
Д и т и н а. І лишатися прикро, і, як ідеш, то жаль бере... Там! Там!.. Ось! Відчиняє!..
Велика опалова брама поволі відчиняється. Здалеку далеченною музикою долинає гомін Землі. Залу заливає червоне та зелене світло. На порозі виростає Час — високий бородатий дідуган, озброєний косою та пісковим годинником. Віддалеки ледве мріють окрайці білих і золотавих вітрил на галері, котра стоїть у гавані рожевих
млив Зорі.
Ч а с (на порозі брами). Чи готові ті, чий час настав?..
Діти Блакиті (збігаються звідусіль, розштовхуючи натовп). Ось ми!.. Ось ми!.. Ось ми!..
Час (буркоче до дітей, які проходять повз нього до виходу). Поодинці!.. Знову їх набралося більше, ніж треба!.. І так щоразу!.. Та мене не одуриш! (Відтягає дитину.) Тобі ще не черга!.. Вертай! Тобі — завтра!.. І ти завертай! Прийдеш за десять років!.. Тринадцятий чабан? А потрібно лише дванадцять — їх стільки не треба, часи Феокрита й Вергілія минули... Знову лікарі?.. їх уже занадто! На Землі на них нарікають... А де це інженери?.. Ще потребують чесної людини, бодай однієї... Як виняток... То де чесна людина?.. Це ти?.. (Дитина ствердно киває.) Ти чомусь дуже кволий. Недовго тобі ряст топтати!.. Нуте ви, не так швидко!.. А ти що приніс?.. Нічого? Впорожні йдеш?.. Так не пущу. Приготуй бодай щось — великий злочин, як хочеш, чи то хворобу — мені байдуже... але щось таки треба... (Помічає, як одного малюка випирають наперед, а він щосили пручається.) Ну! Що тобі поробилось?.. Ти ж знаєш — уже час... Потребують героя, котрий має здолати Несправедливість. Це ти! Треба йти...
Діти Блакиті. Він не хоче, пане!..
Ч а с. Як це?.. Не хоче?.. Та за кого ти себе маєш, замірку?.. Годі суперечок! Час не жде!..
Малюк (якого виштовхують). Ні! Ні!.. Не хочу!.. Я не хочу народжуватись!.. Хочу лишитися тут!..
Ч а с. Та менше з тим!.. Час, то й час!.. Мерщій уперед!..
Дитина (виступаючи наперед). Пустіть мене!.. Замість нього!.. Кажуть, мої батьки старі й так давно чекають мене!..
Час. Ні, ні... На все свій час... Вас не переслухаєш... Одне хоче, друге не хоче, тому зарано, тому запізно... (Відхиляє дітей, що скупчились на порозі.) Далі, малята!.. Назад, цікаві!.. Хто лишається, хай не визирає назовні. Тепер їм припекло, а от коли буде черга, найде страх і повернуть голоблі... Оці четвірко трусяться, мов листки на осиці... (До Дитини, яка було переступила порога й одразу задкує.) То що?.. Що з тобою?..
Дитина. Забув скриньку з двома злочинами, що їх маю скоїти.
Друга дитина. Ая — горщика з думкою, яка має просвітити юрбу...
Третя дитина. Ая — живця від своєї найкращої грушки!..
Час. Біжіть щодуху!.. Лишилося тільки шістсот дванадцять секунд... Галера Зорі вже тріпоче крильцями на знак чекання... Приїдете запізно, то й не народитесь... Хутчіш, хутчіш, сідайте!.. (Хапає дитину, яка хотіла прошмигнути в нього між ногами й дістатися пристані.) А тобі — зась!.. Ти вже втретє лаштуєшся народитись поза чергою. Як іще раз тебе спіймаю, то чекатимеш скільки світу в моєї сестри Вічності, а в неї не дуже й весело... То що, всі готові?.. Всі на місці?.. (Окинув оком дітещ котрі скупчилися на пристані чи вже посідали до галери.) Бракує ще одного... Скільки не ховайся — я бачу тебе і в натовпі. Нема дурних!.. Гей ти, Закоханцю, прощайся зі своєю любою!..
Двоє малих, яких звуть Закоханими, з помертвілими від розпачу лицями, ніжно обнявшись, підходять до Часу й падають перед ним навколішки.
Перша дитина. Пане Часе, дозвольте мені піти з ним!..
Друга дитина. Пане Часе, дозвольте мені лишитися з нею!..
Ч а с. Не можна!.. Нам лишилося тільки триста дев'яносто чотири секунди...
Друга дитина. Краще вже взагалі не народжуватись!..
Ч а с. Не маєш вибору...
Перша дитина (благально). Пане Часе, я туди прийду запізно!..
Друга дитина. Коли вона зійде на Землю, мене там не буде!..
Перша дитина. Я його більше не побачу!..
Друга дитина. Ми будемо самі в цілому світі!..
Час. Все це мене не обходить... Всі скарги — до Життя... Я лише виконую накази — з'єдную, розлучаю — тільки й усього... (Вхопив Другу дитину.) Ходи!..
Друга дитина (пручається). Ні! Ні! Ні!.. І її, її теж!..
Перша дитина (чіпляється за одяг Другої дитини). Лишіть його!.. Лишіть!..
Час. Годі вже... Він таки йде жити, а не вмирати!.. (Тягне геть Другу дитину.) Ходи!..
Перша дитина(в розпуці простягає рученята до Другої дитини). Знак!.. Подай мені знак!.. Скажи, як тебе знайти!..