IX
...Данило відступив,
Гойднув всім тілом, руки розчепив
І вдаривсь в двері!
Та стоять на чаті,
Не рушаться вони, кремезні і товсті.
І знову бивсь щосили. Та ніде ні звуку.
І тільки десь — погребний дзвін гуде,
По нім той дзвін! Нікого аніде,
Лиш темрява слизька до болю тисне руки.
Упав, знесилений. Умерла назавжди
Остання віра в будь-яке спасіння.
Погас вогонь...
Юнак сидить
І слуха темний, як біжать кудись —
У вічність капають години і хвилини.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
І
Опівдні над селом ударив грім:
"Знайшли Мар'яну!!!"
Втоплену... опухлу...
Покусану...
Під замчищем старим
Вода принесла й поклала при горі
На постіль — на лепіх потрухлий.
Голісінька. У шрамах і синцях.
Коса під серцем, ніби гадина зелена.
П'явки клубком вмостилися в очах,
Пук баговиння та й замість вінця...
"Вона, вона!
Прекрасна наречена..."
Набігли люди з лугу і села...
На шиї мотузок, на мотузку каміння,—
Звідкіль вона? З яких країн пливла?..
"О матінко, Мар'яночка прийшла!
Вернулася — кінчать весілля..."
Ударились подруженьки старі.
Заплакали, побігли луни яром.
Розгублені (багато їх стоїть)
Усі-усі, хто проклинав її —
Мар'янчині "батьки", і свашки, і бояри.
Закутали. В Слобідку привезли.
І так, неначе сурма прогриміла —
Розбіглась звістка по смутній землі,
І бігли люди,— кидали волів,
Худобу, стріхи, спочивок і діло,—
Збігалися...
Набились на майдан
І товпились. Дивились і кричали.
Прокльони сипались. Кому? Самі вони
Не знали, хто зробив такий страшний,
Ганебний вчинок. Бились зарічани
Руками в поли: "Покарать!.."
"Кого?"
"Його!" — все змовкло. Раптом розітнулось:
"Данила! Це його, його
Паскудне діло. Більш ніхто цього
Не зміг би..."
"Що?! Брехня! Ви чули?!
Гей, хто сказав? Візьми своє назад!
А хто побожиться, що сам він та не там же,
Де і оця нещасна? Підождім, і час покаже,
Побійся Бога, хто це там сказав?!"
Загомоніли: "Вірно... як... Авжеж, мовчи,
Не каламуть душі. Хто винен, розбере урядник".
"Який урядник? Геть під три чорти!
Ми мусим, мусим злодія знайти
І розторощити! Розчавити!"
Збурилася громада:
"Так-так... Розчавити! Суд буде тільки наш".
"Хто б він не був, хоч хай він пристав буде..." —
А в серце дряпається розпач, як чума,
А шиї крутяться і гнуться від ярма...
"Пустіть, пустіть!.. Гармаш... Гармаш..." —
Зашепотіли враз, здригнули й розступились мовчки люди.
Прийшов Гармаш,
Захеканий, блідий,
Простяг свою кремезну постать, ніби п'яний.
Як з неба впав — бігом прибіг сюди.
Спинивсь... Закам'янів...
Дивився довго-довго на Мар'яну
І похиливсь. Скотилася сльоза;
Чоло старече зморшки враз обсіли...
Упала шапка — він її не взяв,
Поволі повернувсь,
Нічого не сказав
І почвалав із натовпу задуманий, похилий.
А слідом шепотіли:
"Ой, яка ж важка сльоза
У Гармаша
По бороді скотилась".
II
А манастир одразу посмирнів,—
Дививсь униз і дослухався пильно:
"Чого, чого зібрались там вони?!"
В понурій келії горять вогні,
Скрипить перо в крові чорнильній:
— Пиши: "Прибудьте, пане, уночі!
Негайно, чуєте? Злочинець єсть страшенний,
Що по-звірячому... Зажди, не так пиши:
Він утопив, зарізав, задушив,
Закатував, замучив наречену!
Та поспішайте, пане становий!
Він над усе ще і бунтар великий.
На нього вся околиця шумить —
Сидить в льоху...
Чекаємо... Приїдьте ви..."
Отак писав пан ризничий кривий,
А диктував (всміхаючись) владика:
— Ще допиши: "Сьогодні ж заберіть!
Спішіть! Цього не слід проґавить..." —
І жмурився, приємно ніс чесав. Ризничий дописав,
Владика підписавсь
І сургучем тавро поставив:
"Гінця! Негайно!.." — Ризничий подавсь.
А сам в вікно дививсь, як ген в селі
Мотались люди, сновигали під дворами —
Кудись збирались і когось несли.
Зійшлися зморшки в нього на чолі,
Та миттю й розлетілись, розпливлись:
Внизу —
Як вітер, вискочив гінець із брами
І браво поскакав...
III
...Спустилась ніч. Тривожна тишина...
Чекання
І тягучий морок...
IV
І клацнуло...
Данило задрижав,—
Ось смерть прийшла! Завили тихо шпуги:
Відкрились двері... Знов закрились...
Жах...
Блиснув вогонь та и полиском ножа
Стоять ченці, як два страшних ожуги ,
З рушницями. А чорні клобуки,
Надіті наперед — на лиця пеленою,
І скиряться між розпірками язики з зубів...
А ззаду нього руки простягли диби
І череп вищірився пащею гнилою.
Тікать... тікать...
А ноги ж, як чужі.
"Вставай!!!
Ей, ти! — Схопили. — Йди за нами!..—
І потягли.— Чого, як пень, лежиш?
Ну ж рухайся! Та швидше!.. Час біжить...
Ходім!.." —
І вивели, забрязкали замками.
...........................................................
"Даниле, швидше!"
"Хто?! Це ти?.. Остап!.."
"Цссс, чорт! Біжім... мовчи та поспішай щосили..."
Забилось в грудях серце, ніби птах:
"Воскрес!?! Брати мої..."
"Біжім, чого ж ти став,
Біжім..." —
І подались у темряву, в будівлях загубились.
Спирало груди. Дерлись через мур.
А далі кинулись на чорний двір чернечий.
Убили конюха. Трьох коней зайняли.
Враз окульбачили і вихорем пішли,—
Чкурнули в ніч. Тепер їм не перечить!
Тепер на волі.
До коня припав,
Приріс...
То смерть десь пронеслася мимо.
Черкали віти... Стишивсь тупіт ніг:
"Дідусю, батьку мій! І ти, Остапе... Любі!
Та як же це?! Я ж вмер!"
"Еге ж, виходить, ні.
Виходить, що прийдеться ще мені
Ударити на збір. Чи так кажу? Ану ж бо,
Як воно й справдяться-таки твої слова.
Ми ще живі, живі! Мій сину,— отамане!"
"Як сталось це?!"
"Гінця я перейняв,
Аж під Лутищами догнав — спинив коня
І прочитать пакет примусив ятаганом.
Він розказав усе — і що, і де...
В пакеті їхала твоя душа до станового.
Він досі десь з салдатами іде —
Той чорт московськмий,— бо ж сьогодні вдень.
Іще..." —
Та й прикусив, і не сказав нічого.
Погнав коня. Данило спохвативсь,
Аж скрикнув: "Діду! Де вона?!
А де Мар'яна? Скажи!.."
"Спішім".
"Вона жива?"
"Не гаймось!
Побачишся... А Господи, прости,
Мій чорт спіткається, здохлятина.
Гляди: Звертає з півночі,— спішім, бо буде клопіт.
Проґавимо й не вискочим з біди.
Не відставай, за мною! Гей, мерщій сюди,
Гайда!" —
І в темряві завмер шалений тупіт...