І згодились на клич ції сови.
Аж раптом генерал метнувсь до конюшень:
Почув, як в стайні заіржали коні —
Його ті коні.
"Гей!.. А відчиняй лишень!.." —
Метнувся яструбом до конюшень
І за момент один...
...Він сам забився на припоні.
Аркан циганський і циганський ніж —
І тільки й бачили вельможного капрала.
Всього лиш на-всього: ігумен
ніс скривив,
Бровою волохатою повів —
Скрутили, зборкали і без суда скарали.
"Нехай мовчить. Хай землю їсть —
"орел"!
Хіба не знав, куди посунув пику?
Прийшов непроханий — тепер
нехай жере..."
Насупилося замчище старе —
Кінці сховало у камінні дикім.
X
Обмили руки божі дзвонарі,
Ударили к вечірні: Ми, мов, на сторожі
Святі та божі!
Ладан закурів...
А з "ад’ютантами" ігумен прів:
"Кінчить. Замазати. Замести... Бо наложим
Своїми головами. Взяли слуг сюди,
Забрать карету, обдурить громаду —
Пустити чутку: Так, мов, і туди
Поїхав пан. Тра вилізти з біди...
Мотались клобуки...
Курився буйно ладан...
XI
А там — за Ворсклою — чекали на кінець:
Стояли лавою — до синіх гір дивились.
Уже давно лакеї потомились —
Давно зійшло терпіння нанівець.
Пішли шукати, бо рушать пора.
Пішли лакеї — панські недоріки
(Тривожно десь у ріг пастух заграв —
Там на мечах хрестів світ сонця умирав...).
Пішли... й не повернулися.
Не повернулися й до віку.
XII
Стоїть карета — писана, з орлом...
Дивується нарід — мовчить зловісна тиша.
Ніде нікого. Тільки плаче ріг на "ро" —
Там умирає сонце за манастиром
І дзвін дурний рожеву синь колише...
Аж ось надвечір — десь з туману вийшов,
Приплів
І до стовпа причалився пором.
Зійшли ченці: "Пан генерал велів
Карету взяти. їхня світлість будуть
Гостити в нас. Та й потім, взагалі...
(Мовляв, не ваше діло!) — І карету узяли.—
А щоб було зручніш, нехай поставлять люди
її на перевіз, щоб не гонить сюди
Та знов туди даремно панські коні.
Пан генерал в обителі сидить..."
Забрали й попливли ченці руді,
І реготали їм назустріч переможно дзвони.
Ззирнулись люди: "От таке тобі!
У Чорта Чорт гостює любо-мило..." —
І враз
Розчарування шепіт перебіг...
Але хто очі мав, той хитрість цю осилив:
Недаром осміхнувся в ус Данило,—
Заграла радість в нього полиском зубів.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
І
...І вдарив грім!
Ще й тяжко вдарив грім!
Гей, і заплакали, і затужили дзвони...
Переступила кара за поріг,
Ніщо вже не врятує їх —
Ні антимінс святий, ні жезл, ні сльози, що боронять.
Аж ось коли. Аж ось не узяло!
В чаду і галасі не бубни то гули:
То дикий вепр на вепра напоровся,
То крокодил
Пожер акулу...
II
Прибули слідчі з ескортом драгун,
Облазили шляхи — шукали генерала:
Як в воду канув. Він десь тута був:
З Охтирки вибув — до Зінькова не прибув,
І ні ознак, ні сліду — й тінь пропала.
Селяни справили драгун на манастир.
Але й що з того? Жадної ознаки.
Облазили ліси і всі місця святі:
Печери. Схимників. І навіть в храм пустив
Владика їх,—
Йому-бо все однако:
Кінці сховали — й чорт не добере...
Та були хитрі слідчі і моторні з біса,
Перепрощалися, не йшли до тих дверей,
Аж поки не розрили барахло старе...
А враз: "Знайшли!!!"
Знайшли...
Поржавілі ресори з віссю.
Обсмалені.
"Його!.. Так він помер!?!
Щоб заховать кінці, карету запалили?!"
Ой, не крутись, ігумене, тепер.
І не хрестись, і не молись — кажи, куди запер?!
Де їхня світлість?! Та гляди,
Бо тут тобі й могила!..
Кажи, кажи!!! —
І клявся, і хрестивсь,
І припадав навколюшки, і цілував ікони.
А очі диким жахом запливли...
Та гей, не ті це й не того прийшли,
І не лякають їх ні ряси, ні амвони.
III
В дванадцять сталок загуляли нагаї,
І замітав отець підлогу бородою;
Молив, скрипів зубами, землю їв.
Не проронив ні слова.
"А, мовчиш?! У душу матерів твоїх!"
"Питать! Питать єго!!!" —
І потягли з покоїв...
IV
Багряний вечір черво догоряв,
Перетягли мечі відчай старого храму.
На тлі кривавому святого вівтаря
На дибах корчився з Христом поряд
Владика скручений...
Як лантух з сухарями,
Похрускував...
Ой, хто почує крик?
Драгуни жебонять: "Москва слєзам нє веріт
Кажи!.."
А він хоч би слівце прорік. "Кажи!.. Уб'єм!!!"
Лиш рокіт угорі
Та клобуки пообліпляли зовні вікна й двері.
Турнули їх. Немов табун гієн,
Завили оддалік. Рокочуть луни в храмі...
Сьогодні там таж і не хор блює,
Не ладаном кадять, і не дячок піє —
Сам сатана там нині службу править.
Рокочуть луни. Стогне хтось один
І матюкаються усі... і виють... і кадилять...
На дибах над престолом б'ється нелюдим
І плаче, але то драгунам "дим",
Для них ті сльози — сльози крокодила.
Збігає кров з чола на антимінс
І капає тягуча та важка, як камінь...
Уже йому проспівано "амінь",
Але ні слова (стогони самі) —
Не видереш зізнань ніякими гаками.
"От чорт! Ти глянь, як мученик святий!
Кажи ж!.."
Сказав:
"Хай Бог вас покарає".
"Та то подивимось! Ось ми тобі заграєм,
І ти нам скажеш, скажеш зараз ти...
Ану свічок!.."
Пішли у ход свічки...
Без них і служба — непорозуміння.
О, ці уставлять, ці "утруть очки"!
Гикнули шиби та й на викрики рвучкі —
То зашкварчали п'яти;
Загорілось тім'я...
Аж отоді не витримав і дико закричав:
"Отам! Отам!.." — повів очима до престолу.
Рвонули. Перекинули. Задерся сторчаком
Святий престол, і загули за ним слідком
Євангеліє, хрест і антимінс додолу. "Копай!.."
І викопали, видерли з могили —
Аж трьох —
Порізаних, напівзотлілих.