(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, № 1261, арк. 1)
[IV. FINALE]
— Я наче знала, що ви тут.
— Маріє!!
Мов пробудився з того світу,
мов двісті сонць ізразу засіяло —
блакитної
весело!
червоно!
— Маріє, боже мій, та звідки?
І пригортав її до себе й цілував,
і голос пив грудний-грудний, кленовий.
Марія зразу запручалась:
— Чекайте... зараз... потім...
що я хотіла сказать?
Я наче знала, що ви тут,— *
іще раз нещиро повторила *
і так застигла <вся в сірому >
<в> в сірому К
В сірому! *
< Десь бачив я її — й не міг пригадать > < Сковорода >
<Це ж ти сто [яла за деревами] > *
<Та я ж тебе вже бачив! Невже не впізнала? > *
Та це ж допіру <ти> вона стояла тут за деревами? *
Невже змінився <я> так, що й не пізнала? *
< Маріє, що з тобою? > Маріє, Маріє, дитя моє, що з тобою?
<Ага! Марія
згадала! — > Марія <мовби> стрепенулась.
< Скажіть> <Ось що... ви не могли б...> Учителю!
<рятуй>
<і знов не знала >
(тут дві хвилини тільки є,
рішати треба швидко)
скажіть, ви не могли б повідомить <...наших >...
О боже мій, коли б хто з своїх —
хіба б посміла вас прохать?
Між рядками пізніше дописано і викреслено:
"— Я наче знала, що ви тут,—
іще раз нещиро
<нещиро> повторяла.
Сама ж про друге
думала,
<в про[стір —] >
сірі очі мимо нього".— Ред.
— Маріє, що з тобою,
ти вся тремтиш і <руки холодні > очі мов кров'ю налиті....
Марія ж нічого не чула,
все оглядалася чогось
і руки свої звільняла од рук учителя.
(Кажу ж вам: дві хвилині —
інакше буде пізно).
"Десь бачив я її",— і зразу почув, як радість у серці
опала на сум
— Кажу ж вам: дві хвилині —
інакше буде пізно.
Сам [а] б пішла — за мною стежать.
Та й десь звалюся на дорозі.
Я цілу ніч не спала,
<я поруч з чоловіком з повстанцями билась, >
мій чоловік повстанців бив, і я поруч з ним,
одного просто в яру <задуш[ила]> задавила 2.
<бо тиша> <бо грізно тиша наростала >
<Чому я раніш не підійшла? (Казать чи не казать?) —
вловив її він думку
і зразу почув, як його радість опала на сум.>
<— До бою,—ледве промовила стиха,—
тепер вже не зможу їх повідомити,—
до бою,— іще раз повторила,
так страшно поводила очима,
так чудно руками, мов горло кому стискала >
<без бою,—ледве >
<Треба бою ждать! > — Бою не видержать, бою,— промовила
стиха і все дивилась кудись,
руки свої звільняла
від рук учителя.
1 Збоку дописано: "<хоч і> почував Сковорода, як в серці по-
волі <радість> опадала на сум: не та, не та його Марія, не та..." —
Ред.
2 Рядки від: "<Ага! Марія" до "одного просто в яру <заду-
ш[ила]> задавила" пізніше автором перекреслені і замість них
на берегах рукопису написано новий текст до слів: "Але за мною
стежать <ще зрання>".— Ред.
<— Вже ж я> <їх не приготую:> <отут упаду.
І жаско >
— Вже ж я <до бою> своїх не підготую:
отут і впаду.
Сковорода ніжно, мов до дитини:
— Заспокойся, <ось глянь, яка ти стала — мов розп'ята >
<ось> <ти> сама не знаєш, що говориш,
ось глянь — немов з хреста ізнята...
— Я цілу ніч не спала...
— < По [чекай] > Заспокойся...
— Проклята ніч.
<— Заспокойсь > — За
спо
койсь.
Марія < страшно > дико посміхнулась,
<аж відступив Сковорода:
не та, не та його Марія. >
Марія очима страшно повела,
а руками мов горло < давила комусь > комусь давила.
<Не заспокоюсь,— прохрипіла,—
поки не знищимо.
Чого їм треба, ви скажіть,
хіба не їм я помагала? >
<То ж бачив він її за яром, як прокрадалася >
< Учителю, ти кажеш заспокоїти [сь], бо треба >
Учителю, ти сам не знаєш, що говориш,
хіба спокійним можна буть,
коли < схитнулись > хитаються основи царства?
<коли повстали беззаконні? >
<коли> < нехай > нехай земля бунтує,
має власність, убиває — а ти спокійним будь? — о ні!
Поки < цариця бунтарів не знищить >
не знищим бунтарів,
І зараз я <його> своїх < повідомить іду> повідомити
хочу,
<щоб не виступили, > нехай не виступають,
бо не видержать бою!
Але за мною стежать <ще зрання >.
<Маріє!> Марі —
і потемніло в очах Сковороди.
< Тепер згадав, де він її бачив. >
<Так от хто убив Маринчиного брата >
Так от хто вбив Маринчиного брата!
Марія — <його> учениця його,—любителя свободи,
Марія, що 'дна з перших жінок на Вкраїні
пішла за словом його, до науки.
А я все спав у пустині,
<н[адіявся] > та з слова свого любував, <як>
надіявся, який то. урожай з них буде.
— Ось врожай.
Навчив! трупи, трупи...
Бо < панство > шляхту бачив, не народ,
бо панство просвіщав, а не голоту,
< самого себе не познав.>
І, відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття,
іди! іди! — хотів їй кинуть,
а мо' й кричав, <та тільки крику
не чуть було> <та тільки сам не [чув того] крику >
та тільки крику
не чуть було...
Замість нього < зак [ричало] > 8а Софією закричало
<і>, аж затрусилася земля.
І затрусилася Марія,
зашепотіла страшно <щось про чоловіка, про військо
цариці >
<що бою не видержать, що своїх повідомити б
треба >.
<Але> Та вона зараз же опанувала собою.
Презирливо:
<— Ти дум[аєш]> — Не проклинай, учителю,
не проклинай!
Не винна я, що філософствувать не вмію
і воздівати руки в небо: боже, боже! —
хоч почуваєш, що не вір[иш!]
Не винна я, що розійшлась з тобою.
Не винен, може, й ти, а винна пасіка —
тихенькі <дзв[енючі]> усердні бджоли,
<кутки> добробутки, які <в> мене на все життя струїли.
Я щонайкраще взяла від тебе: <і чеспість, і> чистоту і
чесність і
<Ти кликав > <Ти виніс > <Ти про [будив] > Ти кликав
мене
як першу із жінок до світла, до науки.
Та... розійшлася я з тобою, з твоїми степами, з твоїми
байками, що затуманюють ще більше.
Я зрозуміла: мені як жінці не досить світла науки,
мені ще треба боротьби.
Я зрозуміла: <між Заходом і Сходом як> шматок між
Заходом
і Сходом ніколи не створить себе, не ствердіє,
завжди з її тягатимуть як корпію на рани свої
другі держави.
То чи ж не краще під Росію?
<А ще я зрозуміла, що свобода >
Ти кажеш: простий люд? <як> і темнота? і злидні?
Усе це я уважила в своєму серці —
думаю, що краще зсередини
зірвати всю Росію,
аніж боротись за свободу по куточках
і плямувать себе повстанцями.
Ну, хто почує нас, скажи?
Ск[оворода]: для цього треба душити повстанців?],
нести прапори царицині і...
— Іди! іди! <—з прокляттям їй кидав> тебе я проклинаю,
чуєш? — тебе і всіх твоїх неситих,
іди!
Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
й яку не бачу й про яку
ніколи не чув —
уся ти в неволі
чорна у білих
земле чорна !.
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил комусь заходить і готуватись до бою,
а поміж деревами два повстанці бігло —
просто на них.
Марія крикнула, рвонулась вниз —
та тут огонь із двох рушниць догнав її між плечі,
і під горою,
двічі перевернувшись,
у кущах,
лягла вона лицем униз
і востаннє захрипіла страшно.
1 Частина тексту від рядка "<Але> Та вопа зараз же опану-
вала собою" до рядка "земле чорна" паписана пізніше олівцем
на берегах рукопису.— Ред.
А одна рука <була> немов виламана,