[1920—1922]
ІНШІ РОЗДІЛИ
СИМФОНІЇ
"СКОВОРОДА"
1920-1940
[ПІДНЯТИЙ МЕЧ]1
...— Дворянство бачив я, а не народ,
панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
лише у цій останній я мир собі
знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,—
мир е справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
Будь славна, природо, за все —
чи тут, чи отам, чи осе —
будь славна, природо, за все.
Дозрілий я, мудрий і сиз,
а так мною кидаєш вниз —
аж вітер там бурю несе!
Аж буря там бурю несе!
Шляхетство — одна йому путь.
Пригноблені к бою стають —
аж вітер там бурю несе!
Аж буря там бурю несе!
На горах, в далекім краю
я бачу країну свою —
там вітер нам бурю несе!
Там буря нам бурю несе!
Хай жертви, і кпини, і сміх —
дійти б до верхів'їв отих —
туди хай нас буря несе.
Будь славна, природо, за все!
1 Тут і далі назви розділів, дані упорядником, а також дописа-
ним слова і частини слів подаються у квадратових дужках.—
[1920-1922]
[НАД ДНІПРОМ]
Тоді саме блискотіло на верхів'ях!
Тоді саме тріщали двері в Європі!
І вітер, продуваючи, на петлях кидав їх од Англії, од
Франції.
І содрогалися держави!
І скрип був од дверей, аж у Запоріжжі сірома з сереж-
кою в усі почула...
І тоді ж приматкобожна Польща смерділа латиною й
королем.
Та ще Росія розсілася Катериною. Ручкою пухлою,
віялом китайським на свободи дворянські: "Ой дворяне,
дворяне! У мій вік, вік захоплень і мод, я не таких ще дам
вам свобод. Тільки допоможіть мені укоськати народ! Він
хоче піднятись із темноти".— "Укоськаєм! придушимо!" —
закричали поміщики з усіх кутків. Тоді цариця встала
з трону і прочитала напам'ять протяжним строгим голосом,
немов у церкві: "Розрішаю вам, дворяне, піднять народ із
темноти. Чи канчуком, чи законами, чим буде ліпше. А там
хоч і зовсім його з'їжте..."
...Колос зігнувся і дивиться в землю —
пізнай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
пізнай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
пізнай себе самого.
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри 1—
1 Діалектне — бідняки, голота. В інших розділах поеми — ім'я
одного з її героїв.— Ред.
2 Пізнай себе самого (грецьк.).— Ред.
уусоФі аєоитог!2
"Щастя, де ти живеш? — горлиці, скажіть!
Чи в полі вівці пасеш? — голуби,
докрильте!"
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
І, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,—
він починає славить світ,
що в той же черк узький і стеклий
і все ж розмружений стораз.
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри —
уусоФі aeavxov
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу;
мир, мир душі твоїй — луною всесвіт,
мир.
Подяка природі за все,—
чи тут, чи отам, чи осе,—
подяка природі за все.
Ой щастя-нещастя ой срібне!
Чому все трудне — непотрібне?
Тому, що потрібне — це все.
Як будеш шукать свою стать,—
користь, любов чи верстать *,—
шукай свою стать, бо це все.
Ой щастя-нещастя ой стекле!
Життя — розсипне та утекле,
ну як же шукать, коли все...
1 Кросна, ткацький верстат (діал.).-Ред.
Шукай лиш властивую стать —
барабан, чи торжок, чи верстать,
шукай свою стать, бо це все.
Слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається
і йде туди, де насхиль на шляху
збіднивсь високий,
косоокий, як панська совість,
абияк збитий хрест.
Сяде по-турецьки, як дитя,
ізнов про цундру починає,
— заплющені,
хитається в ритм —
Гнофті се автон!
Тень до танцю цундри —
Цундра-голодранець,
голякам у тон,
з голяками вічно —
Тень до танцю цундри!
Твій запнуто світ?
Одколи всі спонки —
Тень до танцю цундри!
В гончаря чамур?
Чуйсь, як чин, як розчин —
Yvo)'G,l аеоитог!
Чуйсь, як чин, як радість,
як чуйна печаль.
Чаль до бунту цундри,
до бідноти чаль!
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад
і якось хилиться, як колос,—
в землю.
Іде отара до води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
А небо —
там бог собі десь випив і лежить,
лиш інколи до бусела, що в лузі,
прибринькне чапко на губах,—
та все хихоче, все хихоче...
— Ну от, такий і приділ тут наш.
Ми плачем. Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті,—
і задивилася туди кудись у придолинок
на підгір'я,
де справді перед печерою своєю схимник
Досифей,
задерши лису, як цибуля, голову,
одмахувався од крику, що згори...
В торбинках
надійшли селяни.
Непривітно хитнувши головою,
пучками стали водить по перехрестю:
скільки дірок?
і чи нема якої об'яви?
Об'яву, ось видно, дощ ізмив,
а на хресті було такого дірок,
що хто його й розбере, скільки ж саме
та на пана працювать?
Цей теж, як і всі,
на свою руч горне.
Маринка радісно до них:
— А звідки ви, люди? —
Та люди, відступивши, почали радитись.
Все поглядали туди,
де так тужно серпи ряхтіли в житі.
Сковорода: — Утікачі? —
Селяни бистро обернулись:
— А що як і так? —
Один з них прикро підійшов
і, накарячки сівши,
зневажливо крізь зуби чвиркнув:
— Тобі, пане, хіба не все одно?
— Та я не пан.
— Ну, дак од пана.
Бач,
із дудкою його тут посадили,
щоб переманював народ.
Скажи по правді,
чи й тут таке, як у Старій Басані:
чотири дні на пана,
шістдесят копійок поголовного,
та п'ятдесят — за землю,
та дві копійки на пошту,
та ще копійку на теє, як його...—
Сковорода й собі на нього подививсь.
Гордий ніс. Подзьобане обличчя.
Колючі брови. Усмішка колюча.
Воля світилась в очах і розум.
А ще до того й ненависть велика.
А тому стежив за ним, милувався.
Хотів сказать йому.
Та той, вихвативши дудку
і держачи її в тісних руках, як ціпа,
коли йому капицю зубами стягуєш,
пронизливо у неї свиснув.
І знову чвиркнув.
Кудлан схопивсь і загарчав,
а Маринка, звівшись на коліна,
аж затрусилася:
— Оддайте, дядьку, дудку,
чого ви причепились! —
Сковорода її за руку: хай!
Сидів у глибокім пригніченні.
Не від цієї дудки, ні.
Народ його ще за пана признає.
Народ, з якого ж він і сам.