Хвилю стояв я під піддашшям, роззираючися довкола, коли втім з правого боку вузьким пролазом протиснулася невеличка, може, осьмилітня дівчина і несміло питаючими очима глянула на мене.
— Чого тобі, дитинко? — спитав я.
— Я ту прийшла до діда.
— До якого діда?
— А ось ту, — вона показала нужденну буду, — тут дід Слимак. Я його так називаю дідом. Я прийшла подивитися на нього. Не знаєте, чи він дома?
— Не знаю, дитинко. А він виходить куди?
— Та не виходить. Але дід казав позавчора, як я була в нього, що його Юдка хоче викинути.
— Викинути? А то чому?
— Ба, видите, бо дід уже старий, не може робити.
— А що ж ту той дід робить?
— Та от так: ручки до корбів, листовки, кілочки. Відколи тямлю, то він усе то робить; мамуня казали, що вже щось десять літ.
— А ти від позавчора не була в нього?
— Та не була, бо мої мамуня також були слабі, та я мусила сидіти коло них. Аж нині їм стало троха легше, то я випросилася до діда. І мамуня самі казали, аби я йшла, може, дідові треба що принести, абощо, бо дід слабий на ноги і не може вийти. А як не треба нічого, то щоб я зараз вертала.
— Ну, добре, то йди та подивися.
Дівчина пустилася йти, але спинилася, побачивши величезну калюжу перед дверима.
— Ой-ой-ой, як ту перейти? Адіть, яка вода, як Дунай!
— Постій, я тебе перенесу, — сказав я і, взявши дівчину на руки, ступив у калюжу. Бродячи мало що не по коліна, я дійшов до дверець і отворив їх. Дивний і страшний вид показався нашим очам. Буда вся стояла в воді. Кругом чорні голі стіни, крізь які де-не-де проблискувало буре денне світло. Коло дверей старий вісний столець, на нім гибель, пилка, топір і купа недоструганих кусників дощок. А в куті, також майже зовсім у воді, купа трісок, гиблівок, перегнилих на гній, накладених високо верства на верству, а на тій купі, заритий у той гній до половини і ледве покритий старими чорними шматами, лежав чоловік, синій, як боз, сухий, як скіпа, з виразом страшного болю і якогось жалю на поморщенім лиці. Се був Слимак, а правду кажучи, тільки труп Слимака…
Морозом повіяло на мене. "Десять літ у такому пеклі! І тут жив чоловік!" — тремтіли уривані думки в моїй голові. А дівчина тим часом кинулася будити діда, та, побачивши, що дід зимний, і задубілий, і такий якийсь страшний, скрикнула голосно й кинулася надвір. Вибрів і я за нею. Однако крик дівчини не звабив нікого до холодного трупа. В тій самій хвилі густо збиті громади народу підняли на вулиці оглушливий крик:
— Віват! Най жиє наш тато! Най жиє!
Се був знак, що найдостойніший гість завітав у вулиці Борислава.
Небо випогодилося, пошарпало бурі хмари і скинуло їх із себе в кут, немов нужденні жебрацькі лахмани, щоб натомість показати свою блакитну празничну одежу.
— Віват! Віват! — гомоніло по всім Бориславі, гомоніло з тисячних уст. А дід Слимак за той час німо, понуро, зі зболілим видом лежав у своїм гнилім берлозі, в тій гидкій шкаралущі, куди заперла його людська захланність і відки увільнила його тільки остатня приятелька — смерть.
Львів, у січні 1881 р.
___________________
* Продаж пива й горілки Іуди Маультроммеля (нім.).— Ред.
* Цей чоловік хоче говорити з тобою (євр.).— Ред.
* Малко, дай йому доброї горілки і закуску, чуєш? (євр.). — Ред.
* Малко, дай йому брудну верету під голову (євр.). — Ред.