– Те, що ви вгадали з отими трамвайними квитками і встановили особу померлого, ще не робить вас чемпіоном тижня із спіритизму. Вас, кажете, мороз бере? Це мене мороз бере. Тільки на ваших прозираннях і моїх дрижаках не заїдеш і на смітник.
– Якщо ви не поставите тут варту, ця жінка за два дні буде мертва.
– Якщо ми ставитимемо варту до кожного, хто за два дні має померти, то в поліції нікого не залишиться. Чи ви хочете, щоб я пішов до свого начальника й дав йому настанови, як краще розпорядитись особовим складом? Та він спустить мене зі сходів і пожбурить навздогін мій поліційний жетон. Зрозумійте, вона ніхто. Мені соромно це казати. Але такий уже в нас закон. Якби вона була кимось, ми, може, й поставили б…
– Тоді я сам вартуватиму.
– Подумайте, що ви кажете. Вам треба буде й поїсти, й поспати. Ви не зможете стовбичити тут весь час, самі знаєте. І при першій же нагоді, коли ви побіжите купити булочку з сосискою, той хтось, чи щось, чи що воно там є, якщо воно й справді існує, гайне нагору, лоскотне її, і вона пуститься духу. Та й, власне, ніколи тут нікого не було. Просто вітер ганяв уночі по коридору якийсь жмуток старого паперу. Ото його й чув старий бідолаха. А тепер чує місіс Канарка.
Крамлі подивився на довгі темні сходи, що вели до оселі, де не було вже ні пташиного співу, ні весни в Скелястих горах, ні недолугого органіста, що якогось давно забутого року грав для своїх маленьких жовтих друзів.
– Дайте мені час подумати, – сказав він.
– І стати співучасником убивства?
– Знову ви своєї! – Крамлі шарпнув надвірні двері, і вони зарипіли на іржавих завісах. – Що за чортівня! То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!
– Це справді так? – запитав я.
Та він уже пішов.
Крамлі не озивався вже цілу добу.
Скрегочучи зубами, я сів до "Ундервуда", заклав Крамлі між валики й прокрутив їх.
"Говоріть!" – надрукував я.
"Що за чортівня! – відповів Крамлі, друкуючи звідкись ізсередини моєї дивовижної машинки. – То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!"
Потім машинка надрукувала:
"Я зателефоную вам того дня, коли помре стара жінка з канарками".
Річ у тім, що колись давно я наліпив на свій "Ундервуд" дві таблички. На одній було написано: Патентований спіритичний інструмент. На другій, великими літерами: НЕ ДУМАЙ!
Й й не думав. Просто дав волю своєму старенькому спіритичному інструментові клацати й дирчати.
"Коли ми візьмемося разом до цієї проблеми?"
"Найбільша проблема, – відповів Крамлі через мої пальці, – це ви!"
"Ви згодні стати персонажем мого роману?"
"Я вже ним став".
"Тоді допоможіть мені".
"Чого захотів!"
"К бісу!"
Я рвучко витяг аркуш із машинки.
І саме в цю мить задзвонив мій "приватний" телефон.
Здавалось, я біг до будки миль десять з однією думкою: "Пег!"
Усі жінки в моєму житті були бібліотекарками, вчительками, письменницями чи продавщицями в книгарнях. Пег поєднувала в собі принаймні три з цих іпостасей, але вона була далеко, і це страхало мене.
Ціле літо вона провела в Мексіці, завершуючи вивчення курсу іспанської літератури, вдосконалюючись у мові, подорожуючи в поїздах із злиденною біднотою чи в автобусах із вдоволеною свинотою, надсилаючи мені палкі листи з Тамасунчале чи знуджені з Акапулько, де сонце було надто яскраве, а курортні зальотники не досить яскраві, принаймні як на неї, прихильницю Генрі Джеймса й послідовницю Вольтера та Бенджаміна Франкліна. Вона скрізь тягала за собою кошик для термоса й бутербродів, напакований книжками. І я часто уявляв собі, як вона підвечерює замість бутерброда братами Гонкурами й запиває їх чаєм.
Пег…
Раз на тиждень вона дзвонила мені з тієї далечі – з якогось глухого містечка чи з великого міста, щойно повернувшись із підземних печер з муміями в Гуанахуато чи ще не відсапавшись після стрімкого спуску з Теотіуакана, і тоді ми три короткі хвилини чули биття сердець одне одного й знов і знов повторювали одне одному ті самі безглузді слова – щось ніби літанію, яку хоч скільки проказуй, а все одно вона звучить гарно.
Щоразу, як дзвонила Пег, над телефонною будкою світило ясне сонце.
Щоразу, як розмова кінчалася, сонце згасало, здіймавсь туман, і мені хотілося залізти з головою під укривала. Та натомість я клацав на машинці погані вірші чи писав оповідання про сповнену любовної туги марсіанку, якій сниться землянин, що спускається з неба, аби забрати її з собою, і за це його вбивають.
Пег…
А що я був бідак бідаком, то часом ми вдавалися до давніх телефонних хитрощів.
Телефоністка з Мехіко називала моє прізвище.
– Кого, кого? – перепитував я. – Назвіть ще раз! Алло, дівчино, говоріть же!
Я чув, як десь там, далеко-далеко, дихала Пег. Що більше я молов дурниць, то довше ми були з'єднані.
– Хвилиночку, дівчино, повторіть!
Телефоністка повторювала моє прізвище.
– Заждіть… зараз гляну, чи він є. А хто йому дзвонить?
І тоді миттю за дві тисячі миль озивався голос Пег:
– Скажіть йому, що це Пег! Пег!
Я вдавав, ніби відходжу від телефону, а тоді повертаюся.
– Його немає. Передзвоніть за годину.
– За годину… – луною відгукувалась Пег.
І враз – клац, ту-у-у-у, і її немає.
Пег…
Я вскочив у будку й зірвав трубку з гачка.
– Слухаю! – заволав чимдуж.
Але то була не Пег.
Мовчанка.
– Хто це? – запитав я.
Мовчанка. Одначе хтось там був, не за дві тисячі миль, а зовсім близько. І чути було так добре, що до мене виразно долинало дихання мовчуна на другому кінці дроту.
– Ну? – мовив я.
Мовчанка. І той особливий звук, що виникає в телефонній трубці, коли чекаєш відповіді. Хтось, хоч би хто він був, тримав мікрофон біля самого розтуленого рота. Шурхіт. Шурхіт.
О боже, подумав я, не може бути, щоб якийсь маніяк подзвонив мені на телефон-автомат. Люди не дзвонять на телефони-автомати! Ніхто ж бо не знає, що це мій приватний телефон.
Мовчанка. Подих. Мовчанка. Подих.
Ладен заприсягтися, що з трубки вихоплювалось холодне повітря й морозило мені вухо.
– Ні, то й ні, – сказав я.
І повісив трубку.
Я вже був на середині вулиці, бредучи з напівзаплющеними очима, коли знов задзвонив телефон.
Я стояв посеред вулиці, дивлячись на апарат і боячись піти й доторкнутися до нього, боячись того холодного подиху в трубці.