– Ви хотіли б познайомитися з Хакслі? Ну що ж, шануйтесь, – лагідно виспівував він, – то, може, ваше бажання й справдиться.
Мене аж роздимало від невимовної і нестерпної потреби, яку я чимдуж силкувався притлумити. Хакслі був безумною мрією мого життя, постійним невситимим духовним голодом. Мені страшенно хотілося стати таким же блискучим, таким же дотепним, таким же недосяжно великим. Подумати лишень: я можу з ним зустрітись!..
– Приходьте. – Гопвуд повільно засунув руку в кишеню піджака. – Я познайомлю вас з одним юнаком, якого люблю над усе в світі.
Я мимохіть відвів очі, як не раз уже робив, коли щось таке казали Крамлі чи Констанс Реттіген.
– Ну, ну, – пробурмотів Джон Вілкес Гопвуд і його германські уста ворухнула вдоволена усмішка, – хлопчик засоромився. Це зовсім не те, про що ви подумали. Ось погляньте. Ні, придивіться!
Він дістав із кишені зім'яту глянсувату фотографію. Я хотів був узяти її, але він міцно тримав картку, затуливши великим пальцем голову зображеної на ній людини.
Те, що залишалося на видноті, виглядаючи з-під його пальця, було найпрекрасніше юнацьке тіло, яке я бачив у своєму житті.
Мені пригадалися бачені колись фотографії статуї Антіноя, улюбленця імператора Адріана, у вестибюлі Ватіканського музею. Пригадався юний Давид роботи Мікеланджело. Пригадалися сотні тіл молодиків, що від краю до краю виповнювали пляж від днів мого дитинства й дотепер, засмаглих і безтурботних, бурхливо веселих без справжньої радості. Сотні літніх місяців були спресовані в одній фотографії, яку оце тримав у руці Джон Вілкес Гопвуд, затуляючи великим пальцем обличчя юнака, щоб я не міг його побачити.
– Неймовірно, неповторно прекрасне тіло в усій історії людства, хіба не так? – То було беззастережне твердження. – І воно моє, все моє. Я його неподільний володар, – сказав він. – Ні, ні, не відвертайтеся. Ось!
Він забрав пальця з обличчя неймовірно чудово збудованого юнака.
І я побачив обличчя старого яструба, давньогерманського воїна, генерала Африканського танкового корпусу.
– О боже, – мовив я. – Це ж ви.
– Я, – сказав Джон Вілекс Гопвуд.
I, гордо відкинувши голову, посміхнувся своєю безжальною посмішкою, в якій зблискували клинки й прозирала сталь. Потім безгучно засміявся, немов віддаючи данину минулим літам, коли ще не було звукового кіно.
– Атож, це я, – підтвердив він.
Я скинув окуляри, протер їх і придивився ближче.
– Ні. Не підробка. Не фототрюк.
Це фото нагадало мені конкурсні мальовані головоломки, що їх друкували в газетах, коли я був хлопчиськом. Обличчя президентів, розрізані на три частини, потім перемішані між собою. Внизу підборіддя Лінкольна, посередині ніс Вашінгтона, а вгорі очі Рузвельта. І така от суміш іще з тридцятьох президентів. Усі ті портрети належало знов розрізати на частини й склеїти правильно – за це платили винагороду в десять доларів.
Але тут до тіла прекрасного, як давньогрецька статуя, юнака були приліплені шия, голова та обличчя старого яструба-орла-стерв'ятника, що виказувало чи то підступність, чи то божевілля, а може, й те і те воднораз.
Джон Вілкес Гопвуд дивився на фотографію через моє плече так, наче вперше побачив цю диявольську красу, і в очах його світився тріумф сили волі.
– Думаєте, це трюк, еге?
– Ні. – Але я нишком кинув погляд на його вовняний костюм, свіжу сорочку, ретельно зав'язану корпоративну краватку, жилет, запонки, блискучу пряжку паска, срібні велосипедні защіпки на щиколотках.
Мені по думалося про перукаря Кела й про зниклу голову Скотта Джопліна.
Джон Вілкес Гопвуд провів поплямленими іржею пальцями по жилеті й складках штанів.
– Атож, – засміявся він, – усе закрито! Так що ніколи й не побачите, поки не прийдете в гості, га? Чи справді в цьому старому порохнявому Річарді Третьому ховається полум'яний Син Сонця? Як може чудо юності сполучатись із старим морським вовком? Яким чином спарувались Аполлон і…
– Калігула? – ляпнув я і злякано принишк.
Та Гопвуд не образився. Він засміявся, кивнув головою і торкнувсь мого ліктя.
– Калігула! Так! А поки прекрасний Аполлон зачаївся й очікує, промовляє сила волі! Сила волі – ось відповідь. Сила волі. І здорова їжа – це основа акторського життя. Ми повинні гартувати своє тіло так само, як і дух. Ніякого білого хліба, ніяких хрустких батончиків…
Я здригнувся й відчув, як розтають у мене в кишені останні цукерки.
– Ні пирогів, ні печива, ні міцних напоїв, навіть секс у помірних дозах. О десятій вечора – до ліжка. Рано-вранці – підйом, пробіжка по берегу, кожного божого дня дві години в гімнастичному залі, дружба тільки з тренерами, день крізь день по дві години їзди на велосипеді. День крізь день – і так тридцять років. Тридцять років! А тоді – на божу гільйотину! Тобі відтинають пошарпану голову старого орла й насаджують її на засмагле, вічно золотаве юнацьке тіло. Ось яку ціну я за це заплатив, але справа варта заходу. Мій здобуток – краса. Божественне кровозмішення. Я справжній Нарцис. Мені більш ніхто не потрібен.
– Вірю, – мовив я.
– Ваша чесність вас погубить. – Він обережно, наче квітку, сховав фотографію до кишені. – Та ні, ви ще не зовсім вірите.
– Дозвольте поглянути ще раз.
Він подав мені фото.
Я придивився. І поки я дивився, на темний берег накотилась хвиля прибою, ота, що минулої ночі.
І з тієї хвилі раптом постав голий чоловік.
Я стенувсь і кліпнув очима.
Чи це не те саме тіло, не той самий чоловік, що вийшов з моря й налякав мене, коли Констанс Реттіген відвернулася?
Я хотів знати це. Але спромігся тільки запитати:
– Ви знайомі з Констанс Реттіген?
Гопвуд насторожився.
– А чому ви про це питаєте?
– Я побачив її ім'я в отому друкованому списку на Шренкових дверях. То подумав: може, ви з нею два кораблі, що розминулися вночі.
Або двоє тіл? Може, якоїсь ночі, годині о третій, він виходив з прибою, а вона саме поринала в ту хвилю?
Його тевтонський рот бундючно скривився.
– Наш фільм "Схрещені шпаги" прогримів у двадцять шостому році по всій Америці. А про наш роман писали того літа всі газети. Я був найбільшим коханням її життя.
– То, може, це ви… – почав був я і замовк. "То, може, це ви, – подумав я, – а не отой режисер, який потім утопився, перерізали їй сухожилки на ногах, так що вона рік не могла ходити?"