Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади "Крутих гірок", розкидані по березі, мов величезні кістки.
– Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? – спитав він.
А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима – як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.
"Ні!" – вигукнув я подумки.
А вголос лагідно сказав:
– Та хто ж його знає, синку.
Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.
Тієї ночі мені наснилося два сни.
У першому величезний і невситимий паровий екскаватор зруйнував дощенту А. Л. Шренків фрейдівсько-шопенгауерівський картковий будиночок, і відпливна хвиля понесла геть маркіза де Сада й Томаса де Квінсі, хворобливих дочок Марка Твена й пригніченого недоброю годиною Сартра, і вони поринали в темну глибочінь, ховаючи від очей лискучі рушниці з тиру.
У другому сні повторився бачений колись у кіно епізод розстрілу членів царської родини: вони стояли рядком на краю ями, а потім сіпалися й підскакували, як ото в німих фільмах, і, збиті з ніг, зметені з місця, одне по одному летіли в яму, наче корки з пляшок. А тобі аж дух перехоплювало від жаху та сміху водночас. Страшенна жорстокість. І страшенно смішно. Бабах!..
Та ось уже в яму летять Сем, Джіммі, П'єтро, жінка з канарками, Фанні, Кел, старий із лев'ячої клітки, Констанс, Шренк, Крамлі, Пег і я!
Бабах!..
Я підхопився на ліжку, обливаючись крижаним потом.
По той бік вулиці біля бензоколонки дзвонив телефон.
І враз замовк.
Я затамував віддих.
Телефон задзвонив знов – і замовк.
Я чекав.
Ще раз – і замовк.
Господи, подумав я, Пег не стане такого робити. Та й Крамлі не стане. Дати один дзвінок – і покласти трубку?..
Телефон продзвонив ще раз. Потім запала тиша.
То він. Містер Самотня Смерть. Дзвонить повідомити мене про щось таке, чого я не хочу знати.
Я сів на ліжку, і все волосся на мені стало дибом, так наче Кел провів своєю електричною машинкою по моїй потилиці й мене вдарило струмом просто в якийсь нерв.
Я одягся й вибіг на берег. Тоді глибоко зітхнув і звернув очі на південь.
Ген на узбережжі, в маврітанському форті Констанс Реттіген яскраво світились усі вікна.
"Констанс, – подумав я, – Фанні таке не сподобалося б".
Фанні?
І отоді я побіг по-справжньому.
Я вийшов з припливу, наче сама Смерть.
Усе, що могло світитись у будинку Констанс, світилося, і всі двері стояли відчинені навстіж, так ніби вона сама розчахнула їх, щоб пустити в свій дім чисте нічне повітря та свіжий морський вітер, поки її самої там немає.
А її там не було.
Я зрозумів це, навіть не заходячи до будинку, бо від межі припливу, де я стояв, аж до самої води тяглася довга вервечка слідів, а звідти їх не було.
Це мене не здивувало. А здивувало те, що я не здивувався з цього. Підійшовши до широко відчинених чільних дверей, я не став гукати – чи, власне, хотів був гукнути шофера й аж засміявся, що міг би втнути таку дурницю, – а просто ввійшов у дім, пильнуючи, щоб ні до чого не доторкнутись. В арабській вітальні грала радіола. Звучали танцювальні мелодії Рея Нобла, записані в Лондоні 1934 року. Хай собі грає. В кутку безглуздо крутилася порожня бобіна проектора, з якої змоталась уся плівка, і на білій стіні попереду яснів прямокутник світла. Я не завдав собі клопоту вимкнути апарат. Пляшка замороженого "Мое-Шандон" чекала господиню, неначе та вийшла на берег, щоб привести із собою якогось золотисто-смаглявого бога морських глибин. На примощеній на подушку тарілці лежали різні сири, а поряд брався крапельками вологи шейкер з мартіні.
"Дьюзенберг" стояв у гаражі, і вервечка слідів усе так само тяглася по піску тільки в один бік, до моря.
Я подзвонив Крамлі й, набираючи номер, подумки поздоровив себе з тим, що досі не заплакав, тільки відчував тупий біль.
– Крамлі? – мовив я в трубку. – Крамлі, Краме…
– А, дитя ночі, – озвався він. – Що, знов заклали не на того коня?
Я сказав йому, де я.
– Не можу як слід іти. – І раптом сів, стискаючи телефонну трубку. – Приїдьте заберіть мене.
Крамлі зустрів мене на березі.
Ми стояли, дивлячись на той яскраво освітлений арабський форт, що сяяв наче святковий намет серед пісків пустелі. Двері на море були, як і доти, широко відчинені, і з них линула музика, – здавалося, стіс платівок в автоматичній радіолі ніколи не скінчиться. "Час бузку" змінила "Діана", за нею залунала "Хіба вона не чарівна?", потім "Почуй мою пісню про Ніл" і нарешті "Індіанська любовна пісня". Так і здавалося, що ось-ось на берег вискочить Рамон Новарро з розмаяним довгим волоссям та дикими очима й пожене кудись по піску…
– Але тут тільки я і Крамлі.
– Що-що?
– Пробачте, я й не помітив, що думаю вголос, – похопився я.
Ми побрели до будинку.
– Ви нічого там не чіпали?
– Тільки телефон.
Коли ми підійшли до дверей, я пропустив Крамлі вперед. Він поникав по будинку й вернувся до мене.
– А де шофер?
– Є одна річ, про яку я вам не казав. У неї ніколи не було шофера.
– Що?
Я розповів йому про Констанс Реттіген і про її гру.
– Сама в усіх ролях, еге? Ну й ну. Грай гучніше й веселіше, як то кажуть.
Ми вийшли і стали на вітрі край тераси, дивлячись на сліди, що їх уже почало змітати з піску.
– Можна припустити самогубство, – мовив Крамлі.
– Констанс такого не вчинить.
– О боже, ви так з біса певні в людях! Час уже подорослішати. Коли вам хтось подобається, то це аж ніяк не означає, що він без вашого відома не може вкоротити собі віку.
– Хтось був тут на березі, чекав на неї.
– Докази!
Ми пішли по слідах Констанс до самої води.
– Отам він стояв, – показав я. – Дві ночі підряд. Я сам бачив.
– Чудово. По кісточки у воді. Отже, ніяких слідів убивці немає. Що ви ще мені покажете, синку?
– Годину тому хтось подзвонив по телефону, збудив мене й сказав, щоб я пройшовся пляжем. Той невідомий знав, що її будинок стоїть порожній або ось-ось спорожніє.
– Подзвонив по телефону, кажете? Знов-таки чудово. Тепер ви по кісточки у воді, і ніяких слідів. Оце й уся історія?
Певно, я почервонів. Крамлі збагнув, що я сказав йому не всю правду. Мені не хотілося зізнаватись, що я не знімав трубки, а сам помчав сюди, гнаний жахливим передчуттям.