Вона вискочила із старого "форда" й повела мене до задніх дверей будинку.
– Вночі я скрізь засвітила світло, ввімкнула музику, наготувала їжі, повідчиняла всі двері та вікна, а коли він з'явився, побігла на берег, гукнула: "Йди ти під три чорти!" – та й у воду. Він так отетерів, що навіть не подався за мною, чи, може, й подався, але скоро повернув назад. А я запливла метрів на двісті й спокійнісінько лягла собі горілиць. Дивлюся: стоїть на березі, чекає. З півгодини стояв, а потім як дремене! Геть перепудився, бідолаха. Ну, а я попливла попід берегом нa південь і вийшла з води проти свого старого бунгало поблизу Плайя-дель-Рей. Сіла на веранді, їла бутерброд із шинкою, запивала шампанським і почувала себе пречудово. Відтоді й ховалася там. Ви вже пробачте, синку, що завдала вам прикрощів. У вас усе гаразд? Дайте я вас поцілую. Без фізіології.
Вона поцілувала мене, відімкнула будинок, а тоді ми пройшли до чільних дверей, що вели на прибережну терасу, й широко розчахнули їх, даючи вітрові шарпати завіси й мести на плитки піском.
– Господи, хто це в біса тут жив? – вигукнула Констанс. – Я наче власний привид, що повернувся додому. Мені тут уже ніщо не належить. Ви коли-небудь відчували, повернувшись після довгої відсутності, як усі предмети в домі – меблі, книжки, радіоприймач – немовби ображаються на вас, як ото занедбані коти? Не хочуть вас визнавати. Відчували? От і тут суща домовина.
Ми пройшлися по кімнатах. Меблі, вкриті, наче простирадлами, білим порохом, занепокоєно ворушилися, невдоволені тим, що їх потурбували.
Констанс висунулась із чільних дверей і голосно гукнула:
– Гаразд, сучий сину! Хай тобі сто чортів! – Тоді повернулася до мене. – Знайдіть ще шампанського. Замкніть будинок. У мене від нього мурашки по спині бігають. Геть звідси.
Тільки безлюдний берег та безлюдний будинок бачили, як ми від'їжджаємо.
– Ну як? – гукнула Констанс Реттіген проти вітру.
Вона спустила брезентовий верх свого "форда", і ми мчали в потоці прохолодно-теплого нічного повітря, що розвівало нам волосся.
Зупинились ми на великій піщаній косі за будиночком край напіврозваленого причалу, і Констанс пішла перевдяглася в купальний костюм. На піску перед будиночком ще жевріли головешки від невеличкого багаття. Констанс підкинула на жар паперу та трісок і, коли зайнявся вогонь, поклала туди кілька сосисок на виделках, а тоді сіла поруч мене зі склянкою шампанського, пустотливо, наче мавпочка, поляскуючи мене по колінах і шарпаючи за чуба.
– Бачите оту купу плавнику? Це все, що лишилося від "Діаманта", кафе-дансингу на палях, спорудженого у вісімнадцятому році. Там колись сидів за столиком Чарлі Чаплін. За ним Д. У. Гріффіт. А з того краю я з Десмондом Тейлором. А ще Уоллі Бірі… Е, та чого там згадувати! Аж губи пече. Їжте. – Вона раптом замовкла й кинула погляд на берег, що тягся в північному напрямку. – А вони не приїдуть сюди за нами, ні? Він, чи вони, чи хто там. Вони нас не бачили, правда? Ми назавжди їх позбулися?
– Назавжди, – сказав я.
Солоний вітрець ворушив багаття. Іскри злітали догори й зблискували в зелених очах Констанс Реттіген.
Я відвів погляд.
– Але є ще одна, остання річ, яку я маю зробити.
– Що саме?
– Завтра годині о п'ятій поїхати й вичистити холодильник Фанні.
Констанс відняла склянку від уст і спохмурніла.
– А чого це вам такого заманулося?
Я мусив щось придумати, аби не зіпсувати цієї ночі з шампанським.
– Один мій знайомий, художник Стрітер Блер, щоразу здобував на осінніх окружних ярмарках Блакитну стрічку за власноручно спечений хліб. Коли він помер, у холодильнику в його домі знайшли шість таких хлібин. Одну його дружина віддала мені. І я цілий тиждень уранці та ввечері їв по скибці того хліба з маслом. Боже, ото була смакота! І який чудовий спосіб прощатися з доброю людиною! Коли я мастив маслом останню скибку, той чоловік відійшов назавжди. Може, тому мені й хочеться забрати з холодильника Фанні всі її желе та варення. Розумієте?
Констанс ще не заспокоїлась.
– Так, – мовила вона зрештою.
Я відкоркував ще пляшку.
– За що вип'ємо?
– За мій ніс, – сказав я. – Нарешті минула та клята нежить. Шість коробок паперових носовиків зужив. За мій ніс.
– За ваш прекрасний великий ніс, – мовила Констанс і випила.
Решту тієї ночі ми проспали там-таки на піску, почуваючи себе в безпеці за дві милі на південь від тих похоронних квітів, що плавали біля самого берега проти колишнього арабського форту покійної Констанс Реттіген, і за три милі від помешкання, де скалилося жовтими клавішами Келове піаніно, а мій пошарпаний "Ундервуд" чекав, коли я повернуся рятувати Землю від марсіян на одній сторінці й Марс від землян на іншій.
Десь серед ночі я прокинувся. На піску поруч мене нікого не було, проте місце, де лежала Констанс Реттіген, пригортаючи бідного письменника, ще зберігало її тепло. Я підвівся й почув, як вона хлюпочеться й по-тюленячи фиркає в хвилях. Потім вона вийшла на берег, ми допили шампанське й проспали мало не до полудня.
Днина випала така, що тільки жити й ні про що не думати, – коли просто лежиш і відчуваєш, як шумують у тобі життєві соки. Та зрештою я мусив сказати:
– Я не хотів псувати нашу прекрасну ніч. Боже, це ж була така радість – дізнатися, що ви жива! Але правду кажуть: одне лихо минає, друге навертає. Той містер Диявол-у-Плоті з вашого берега втік хтозна-куди, бо подумав, що це з його вини ви втопилися. Він же сподівався тільки на те, щоб поплавати з вами голяка та віддатися нічним утіхам, як ото року двадцять восьмого. А тут на тобі: ви нібито потонули. Отож він утік. Одначе залишився ще один, той, хто наслав його на вас.
– О боже! – прошепотіла Констанс. Її склеплені повіки здригнулися, мов павучки посеред своєї мережі. Потім вона знеможено зітхнула. – То, виходить, це ще не кінець?
Я стиснув її обліплену піском руку.
По довгому мовчазному роздумі вона, не розплющуючи очей, озвалася.
– Холодильник Фанні? Тієї ночі, п'ять століть тому, я так і не поїхала туди подивитись. Але ж ви дивились і нічого не побачили.
– Тим-то й треба поглянути ще раз. Але біда в тому, що поліція почепила на квартиру свій замок.