Майстри квапливо розбіглися вздовж першої шеренги і стали кожен біля своєї групи. Перед лінійкою залишилися тільки замполіт, воєнрук Вітковський і директор. В руках у нього бився і лопотів на вітрі аркуш списаного в колонку паперу. Замполіт виступив уперед і важко, з придушеною хрипотою в голосі заговорив:
— Товариші ремісники... Те, що сталося сьогодні в їдальні, є тяжким злочином перед народом, що взуває вас і вдягає... Більше того: це — політична диверсія, гра на руку наших ворогів... Соромно, товариші, за вас, чиї батьки ще вчора полягли смертю хоробрих в ім'я...
Він говорив довго, час від часу підіймаючи погляд до верхівок дерев у сквері, з яких дзвінко осипалась ожеледиця, оббиваючи на дубах біле виморожене листя...
— Отже, ті, — закінчив замполіт,— хто зірвав сьогоднішній розклад занять, повинні понести сувору відповідальність перед дирекцією училища, а також перед своїми товаришами...
Валерій Максимович нахилив голену і одійшов убік. Тоді Сахацький підкликай до себе воєнрука і, коли той підтюпцем, весь час тримаючи руку "під козирок", підскочив до нього, подав йому списаний аркуш, а сам знову вп'явся очима в лінійку. Він дивився на всіх зразу, тому кожному ремісникові здавалося, ніби директор дивиться саме на нього — і всім було страшно.
— Перша група, слухай! — вигукнув воєнрук Вітковський. — Чабан, Тихонович, Приходько, Рева — два кроки вперед!
— Друга група...
Лінійка заворушилася, задні ряди почали проштовхуватись у перші, ліве крило подалося вперед, утворюючи велику дугу.
— Третя група, слухай!
Майстер Полуляк зробив кілька кроків до Сахацького і, виструнчившись по-військовому, сказав:
— У третій групі порушників нема, товаришу директор. Мої ще не встигли навіть зайти до їдальні...
Однак йому ніхто не відповів. А Васюта крадькома озирнувся на Їгорка і ще дужче випнув груди.
— Третя група...— продовжував Вітковський, — Чмутик, Сябро, Човновий — два кроки...
Почувши своє прізвище, Їгорко швидко заозирався, ніби шукаючи захисту в когось позад себе. Але там нікого не було. Ті, що стояли за ним, давно пропхалися наперед. Позаду остався біля скверу лише Василь Тита. Він стояв у заметі під молодою осичкою, урочисто притуливши брудну долоню до шапки з червоною стрічкою...
— Човновий!
Їгорко проштовхався крізь натовп і став перед лінійкою поруч з майстром. Полуляк ледь нахилився до нього, зашепотів: "Що сталося, Ігоре? Що ти зробив? Ах ти ж біда... Це — Скорик... Більш ніхто. Нас допитували порізно... "
В цей час "штрафникам" скомандували праворуч і повели до складу. "Роздягати"... — зрозумів Їгорко, бо торік з двома уже так зробили, і прикусив губу, щоб не заплакати. Але сльози виступили самі, в очах стало двоїтися. І коли Їгорко озирнувся на замполіта, то йому здалося, що перед лінійкою їх стояло два — два Валерії Максимовичі...
Біля купки дощок, звідки завжди виходив директор, Їгорко спіткнувся через обапіл, що стримів з-під снігу, зашкопиртав і згубив черевик.
— Доганяй! — сердито крикнув Вітковський.
Їгорко сів під штабелем, почав гарячково натягати черевик, але руки так тіпалися і так гаряче-сліпо було в очах, що він ніяк не міг попасти шнурком у замерзле пічко. Підбіг Полуляк, присів навпочіпки помагати і тепло захекав у Їгоркове вухо:
— Нічого, Їгорію, нічого... — а ямка на лобі дихає, б'ється, як пульс: тіп-тіп-тіп.. — Зараз я побалакаю з Валерою... Він улагодить... Нічого... Все ж таки — герой... Послухають...
— Що?! — вигукнув Їгорко, схоплюючись на ноги.— Герой?! Рвонувся до лінійка, вдарився головою об дошку і щосили
закричав.
— Ви... Ви... Чуєте... Ви?!
І в ту ж мить широка Полулякова долоня затисла Їгоркові рота.
— Цить, дурнику, цить!.. Ах ти ж біда... Захворів хлопець... Ну, що б ти робив? Захворів хлопець...