Він закінчив перев'язувати, і черниця знову спустила малому сорочку до стегон. Потім вона підійшла до шафи, взяла звідтіля білу ковдру і прикрила нею хлопчика.
Вона знову поклала йому руку па чоло і вдалася до лікаря:
— Я, власне, прийшла заради маленької Шранц, пане докторе, тільки не хотіла турбувати вас, поки ви клопоталися коло хлопчика.
Лікар покинув витирати руки, обличчя йому перекривилося, і сигарета, приліплена на спідній губі, затремтіла.
— А що з маленькою Шранц? — поспитав він.
— Ох, серденяточко їй не хоче, ну ніяк не хоче битися, чи це вже й не кінець.
Лікар вийняв з рота сигарету й почепив рушника на цвяшок над зливальницею.
— От чорт! — безпорадно мовив він.— Що ж я маю робити, не сила моя тут нічого вдіяти!
Черниця все тримала руку дитині на чолі. Чергова сестра спускала криваві клапті у відро, що його нікельована накривка відкидала на стіну тремтливі зайчики.
Лікар замислено втупився в підлогу, потім рвучко скинув голову догори, ще раз позирнув на малого й метнувся до дверей.
— Мушу поглянути, що їй такого.
— Мене вам не треба? — навздогінці йому спиталася чергова сестра; він озирнувся вже з-за порога:
— Ні, зоставайтесь тут, налагодьте малого до рентгену і, може, заведіть історію хвороби.
Хлопчик тепер зовсім ущух. Чергова сестра й собі приступила до канапи.
— Чи твоя мати зна, що тобі сталося? — спитала черниця.
— Мати померла.
За батька черниця вже не насміла спитати.
— Кого звістити?
— Старшого брата, тільки його ще немає вдома, а дітлахам би треба переказати, вони тепер там самі.
— Яким дітлахам?
— Гансові й Адольфові, вони дожидають, коли я прийду й дам їм попоїсти.
— А де працює старший брат?
Хлопчик мовчав, і черниця більш про це не питалась.
— Будете писати?
Сестра кивнула головою й рушила до маленького білого столика, заставленого ліками й пробірками. Вона присунула до себе чорнильницю, вмочила перо й розрівняла лівою рукою білий аркуш.
— Як твоє прізвище? — спиталася хлопчика черниця.
— Бекер.
— Якої ти віри?
— Ніякої. Я не хрещений.
Черниця здригнулася, лице чергової сестри зосталося таке саме незворушне.
— І коли ж ти народився?
— Тридцять третього року... десятого вересня.
— Ходиш до школи, так?
— Еге.
— А... звати як? — пошепки підказала черниці сестра.
— Еге... як тебе звати?
— Гріні.
— Як? — Жінки з усміхом перезирнулися.
— Гріні,— відповів малий поволі й з серцем, як звичайно відповідають на такі питання люди, що мають незвичне імення.
— Через "і"? — спитала чергова сестра.
— Еге, через двоє "і".— І він промовив ще раз: — Гріні.
Його було звати, власне, Лоенгрін, він народився тридцять третього року, під той час, коли на Вагнерових роковинах у Байройті в кожній кінохроніці стали показувати Гітлерові портрети. Та мати завше звала його Гріні.
Нараз до палати вбіг лікар. Очі йому застелились туманом з надмірної втоми, і на обличчя, молоде, але вже пописане зморшками, впали пасма білявого тонкого чуба.
— Ідіть мерщій, обидві, мерщій, чи не зарадить ще одне переливання крові.
Черниця повела очима на малого.
— Так, так! — скрикнув лікар.— На хвилину його цілком можна лишити самого.
Чергова сестра була вже біля дверей.
— Ти полежиш тихенько, Гріні? — мовила черниця.
— Так,— одказав хлопчик.
Але як вони вийшли, з очей йому ринули сльози. Так, наче то черницина рука в нього на чолі не давала їм политись. Він плакав не з болю, а з щастя. І все ж таки й з болю, й зі страху. Тільки як він думав про малих, то плакав з болю, тому силувався не думати про них, бо хотів плакати тільки зі щастя. Йому ще зроду не було так добре, як тепер, після ін'єкції. Всередині неначе текло якесь чарівниче тепле молоко, і від нього йому ніби туманіло й заразом чудово яснішало в голові, а в роті був такий гарний, незвичайний смак, якого він зроду не відчував. Та він не міг не думати про малих. Губерт не прийде аж до завтрього до рання, батько верне за яких три тижні, а мати... Дітлахи там самі-самісінькі, і він добре знав, що вони дослуховуються, аби лишень що ступнуло чи бодай зашемрало на сходах, а там стільки того шемрання і стільки жалю дітлахам. Мала надія, що до пих зазирне пані Гросман, вона ніколи не заходила, то чого б тепер стала? Вона ж не знає, що він... що йому сталася халепа. Мабуть, Ганс утихомирюватиме Адольфа, та тільки Ганс сам такий тонкосльозий, аби що — зараз у плач. Либонь, Адольф утішатиме Ганса, та Адольфові лише п'ять, а Гансові вже вісім, мабуть-таки Ганс умовлятиме Адольфа. Але Ганс такий страшенно тонкосльозий, Адольф кріпший. А найшвидше, що вони обоє плакатимуть, бо десь на сьому їх уже зовсім не тягне бавитись, вони хочуть їсти й знають, що о пів на восьму прийде він і нагодує їх. А самі взяти собі хліба вони не насміють, ні, цього вони тепер нізащо вже не зроблять, він надто суворо заказав їм колись, як вони були разів зо два з'їли весь хліб, усю пайку на тиждень. Вони могли б узяти собі картоплі, та не здогадаються, що це їм не заказано. Хоч би ж він тоді був сказав, що картоплю можна брати! Ганс уже добре вміє зварити картоплі, але вони її не насміють узяти, він їх тоді надто суворо покарав, еге, довелося навіть аж набити, бо де ж таки бачено — поїсти геть увесь хліб, просто не знати що; але тепер він був би радий, якби був ніколи їх не бив,— вони тепер узяли б собі хліба й хоч би не сиділи голодні. А так вони оце чиплять там та його дожидають, і як тільки за дверима що шелесне, так і схоплюються, й туляться землистими личками до щілини в дверях,— він часто, ох, як часто, мабуть, тисячу разів, заставав їх отак-о під дверима. І завше він поперед усього бачив їхні личка, осяяні втіхою. Еге, вони тішилися на його появу, навіть по тому, як він їх понабивав, вони ж бо все добре тямили. А тепер найлегший шурхіт обертатиметься для них жалем. І, мабуть, вони боятимуться. Ганс тремтить, ледве вбачить поліцая, може, вони так плакатимуть, що пані Гросман зачне лаятись, бо ввечері вона хоче мати спокій, а вони, може, заплачуть ще дужче, і тоді пані Гросман зазирне до них, побачить, що їм діється, і зглянеться на них; вона не яка вже й лиха, тая пані Гросман. Але сам до неї Ганс ніколи не піде, він її страх як боїться, він усього в світі боїться...