Коли снідали, спитав Іваницю:
— Бачив Ойку?
Іваниця глянув на нього поверх збана, з якого пив, тоді поставив збан на стіл, обтер губи.
— Оце! Може б, я тебе спитав про неї.
— Не приносить вістей нам більше, то я подумав…
— Вісті самі приходять до нас, нащо їх носити?
— Все ж ти б мав пошукати дівчину, провідати її.
Іваниця мовчав і ховав очі. Не хотів говорити про дівчину, з якою, виходить, вперше зазнав невдачі.
А може, приховував щось від свого старшого товариша? Хоч як воно було, Дулібові вже перехотілося далі вести розмову про дівчину, він заговорив про недужого боярина Миколу Старого, до якого лікаря покликано на сьогодні.
— Остогидли мені всі ці Миколи, і весь Київ остогид, — позіхнув Іваниця. — А чого хочеться, не відаю й сам. Ішов до тебе, бо любив у тобі мандрованість, а тепер ось сидимо то на тому місці, то на другому, а все сидимо, наче прив'язані.
— Прив'язані обов'язком.
— Оце! Не відаю, що то таке.
— Зобов'язаність народові своєму.
— А хіба я не народ?
— Народ — це не ти, і не я, і не князь Юрій, і ніхто зокрема, але всі.
— Дівки ж хочеться не всім, а тобі одному.
— Дівки? Якої дівки?
— Чи я знаю? Може, Ойки, а може, й ще щось. Сам же питав мене про Ойку.
— Питав задля тебе. Думаю про тебе і твою молодість. На мене не зважай. Я чоловік зужитий і, можна сказати, вичерпаний.
Іваниця гмикнув і не відповів нічого. Пішов готувати коней, бо то завжди найлегше.
У Миколи Старого був нежить. Сидів засопливлений, з почервонілим носом, дивився засльозеними очима на трьох інших Микол, які прискочили до горниці ще поперед Дуліба, бо мали звичай триматися купи, а ще мали паскудну звичку тягти княжого лікаря то до одного, то до другого з них і випитувати, шпиняти підозрами, натяками, недомовками, всіляким дріб'язком, через що остогидли Дулібові безмірно, він зненавидів цих жовтооких бояр ще дужче, ніж ігумена Ананію, який сеї зими перейшов у становище мовби вище, був сповідником у молодого князя Володимира, коли ж впливав на події, то непомітно і знову ж таки згори, не занурюючись у щоденність, уникаючи бруду й дріб'язку.
— То що чувати, лікарю? — шморгаючи носом, проплакав Микола Старий, а ті три підсунулися ближче, щоб не пропустити жодного слова, упіймати лікаря на недомовках або на нещирості.
— Про твій нежить? Можу сказати, що це весна, а весна в кожному відбивається по-своєму.
— Весна завадила нашому князю Ізяславу довершити розгром Суздальської землі, — з жалем промовив Микола Кудинник. — Не було б весни та води, то ми б їм… ух! Долгорукий би в нас — отут!
— А хіба ще живий Долгорукий? — поспитав Микола безвухий, видивляючись на Дуліба з таким виразом обличчя, ніби шкодував, що й лікар перед ним стоїть ще живий.
— Вам ліпше знати, — знизав плечима Дуліб. — Я лікар, знаюся на хворощах, не більше.
Микола Плаксій похлюпав носом, зазітхав:
— Наслано хворощів безліч на чоловіка, а за віщо? То жовтуха, коли стає чоловік жовтий, як цвіт у полі. А то нападає вогниха і палить тіла людські, як піч смоляними дровами. Гнітюха лягає чоловікові на ребра і згнічує всю утробу. А ще ж є, люди добрі, трясуха, ломиха, пухлиха, глушиха. Ось тобі чоловік наче здоровий, а всередині в ньому вже закорінилося і підточує його. Так і в городі великому й славному може статися, коли впустити в нього чуже, бо чуже, то неміч і розор. Чув, лікарю, про суздальців? Ночами вештаються по Києву, коло княжих дворів і коло боярських, приглядаються, приміряються, зготовляють для свого Долгорукого теплі істопки.
— Сказав уже, що знаюся лиш на немочах і помагаю недужим. Про справи державні нема мови. Вже з вами наговорився за зиму.
— Не допустимо сюди нікого, — прорипів Микола Старий, обтираючи соплі об свій засмальцьований кожух. — Нам заповідано берегти Київ, ми й убережемо.
— Мав би ти берегти своє здоров'я, — нагадав йому Дуліб. — Дам тобі зел, щоб парив ноги. Остерігайся відвідин. Бо приноситимуть знадвору весняний дух, а воно тобі шкодить. Нежить тримається довго і уперто. Дехто не зважає на ці хворощі, насправді ж вони вельми загрозливі. Ти чоловік мудрий, то мав би знати, що в народі поєднано нежить вже й з новим нашим Богом. Сказано ж так. Ішов нежить од сухого моря, а Ісус з небес, і каже йому Ісус: "Куди йдеш, нежите?" А він рече: "Ось іду, господине, чоловікові в голову, мозок просвердлити, челюсті переломити, зуби в них ронити, шию скривити, вуха оглушити, очі осліпити, ніс згугнявити, кров пролити, повіки зсушити, уста скривити, уди розслабити, жили змертвити, тіло ізмождити, бісами мучити". І рече Ісус: "Повернися, нежите. Іди в пусту гору і в пустиню, знайди пусту голову і вселися в неї — вона все стерпить і вистраждає. Іди в камінь, він усе стерпить: голод і спеку і всяке плодьство. Там і май житло, поки земля мимо йде і кінчиться".
По тому Дуліб покликав Іваницю і став збиратися. Миколи дивилися на лікаря, неспроможні збагнути: чи то справді він лиш переказав складене в народі примовляння до нежитю, а чи й відверто кепкує з них, бо ж недвозначно сказав щось про пусту голову і про мимойдучість. Мимойдучість чого? Києва чи їх самих? Іншому вони б не простили навіть двозначності, так чи інакше спрямованої супроти них, але Дуліба оберігало його звання княжого лікаря, хоч, коли розібратися, то який же він княжий лікар? Князь аж он де, в самій Суздальській землі, а цей тут — у Києві, та й не знати, чиїм духом дише після того, як побував у Долгорукого і повернувся разом з його баламутним сином.
Тим часом Київ колотили похмурі чутки й загрозливі знамення. Казали, що упіймано попа, в якого знайшли мішок з смертоносним зіллям. Коли ж спитали, для кого він ніс смерть, відповів: "Кому треба, тому й ніс". Дніпро викидав нових та нових утоплеників, приносив їх з Десни, з Прип'яті, з верхів'їв, вони пливли десь у глибинах, а навпроти Києва виринали й уперто билися до берега, так що довелося поставити людей з баграми уздовж берега, від самої Почайни аж до Видубича, щоб одпихали мертві тіла, бо ж відомо, що утопленики роблять землю неродючою.
Коли три роки тому в Новгороді під час розливу Волхова втонуло два попи, єпископ Ніфонт не дозволив їх одспівувати, бо утопленик сам по собі загрожує неплодючістю землі, а коли він самогубець, то викликає неврожай на сім літ. Розібрати ж, де самогубець, а де просто нещасний утопленик, ніхто не може, ото й рятувалися тої весни в Києві од ймовірного лиха, виставляючи люд на березі.