Ми, очікувані вами, не можемо ще вертати. Багато нас новим кроком іде. Поволі, поволі, одною ногою, з глухим стуком милиць і костурів, обміняних за колишнє чародійне, блискуче оружжя.
Новим кроком.
Ми ще не вернемося скоро.
Ще не дожидайтеся нас.
Ще листя не опало востаннє з високої деревини
Ще очі молодих борців ясні й уста їх не кривляться від зневіри. Не бачили того, що бачимо й бачили ми, передвчасно постарілі старці,— але вам не треба цього знати. Ви, ви знаєте що інше. Ви, вірні матері синів, героїв своїх, нетерпеливі сестри, молоді жінки й цвітучі дівчата!
Дожидайтеся нас! Вам не гірше, нам не ліпше. Дожидайтеся!
Вслухуйтеся в гук гармат і в те, що за ними миттю слідкує. Заповняє воздух.
Це рвуться струни.
Ті, що нас з вами в'язали, й ті, що вас до нас тягнули.
А ви мовчіть, поети-птахи! Звертайтеся до неба й землю цілуйте. Хай не тяжить вона нам на зранених грудях, бо ми вернемося, вернемося до вас, лиш ще пождіть часок.
* * *
(Пристань з жінками, дітьми й старцями. Над ними в воздусі гуркіт гармат, а містом вулицями сховалася мовчанка; уриваний віддих страху літає. Здавлені сльози пробиваються з очей, а побілілі уста жінок й дітей відмикаються майже несвідомо, щоб пропустити зойк ляку й розпуки).
Думали, вже настане конець, бо дерева наново обновляли листя,— а воно знову, знову потрясає землею.
А що там, на протилежній стороні, діється, — хто це знає?
Гадки чорними питаннями снуються по головах.
— Діти, мовчіть, не пищіть все: хліба! Відки ж ми його візьмемо? Пождіть. Раз батьки прецінь вернуться!
(Діти): Батьки не вертаються! Ми не хочемо так довго ждати. Хліба! Мамо, хліба! А ні, ми підемо до них в найми!
— Зрадники прокляті, зрадники в зародку, чи на те ми вас годували своєю кров'ю? Спам'ятайтеся!
(Плачі й ридання): Мамо, хліба! Лише хліба!..
Високорослі колись, тепер похилені старці здіймають грізно худощаві руки з грубими п'ястуками, що нагадують затверділі, чорні грудки землі, і махають ними кудись в далечінь:
— Вертайтеся, сини й внуки наші! Вертайтеся, герої, щоби слід по собі на землі своїй оставити!
— А відтак, станувши в малий, тісний гурток, прислухувалися, як один із них про щось півголосом говорив:
— Раз було,— оповідав,— колись давно-давно одне славне плем'я. І був в нього, кажуть, звичай чудний. Раз у рік виходила кожда жінка чи дівчина на базар (деякі кажуть, що перед брами міста або перед святиню богині) і там мусила вижидаючи стояти доти, доки не надійшов який чужинець, що, бажаючи її, кидав їй золото в подолок. За ним мусила вона йти.
Той гріш-золото був святий і віддавався потім богині. А вона могла по всьому вертатися додому.
— Браття,— додав похмуро, закінчуючи своє оповідання,— ми не є славне плем'я, а жіноцтво наше, чи жертвується воно святиням?
І звертаючись обличчям до далекої пристані муже-ської, кликав в супроводі інших голосів:
— Вертайтеся, сини й внуки наші, вертайтеся, браття і герої, щоб слід по собі на своїй землі оставити!
— На своїй землі оставити,— відчулося ледве чутним відгомоном і згубилося, мов хвиля розплилася в просторі моря.
* * *
(З пристані мужеської).
Ми вернемося, батьки й приятелі наші, колишні друзі наші, вчителі добра й любові! Ми вернемося, — але ще ми сліпі й не бачимо стежки, що додому веде, ще йдемо ми навпомацки. Веде нас одна надія.
Ми не мертві.
Ми будемо.
Чернівці, 2 лютня 1917.