Іду поважний і мрію про щось...
Про поділ земельної ренти.
А навколо грають, пустують дурні весно вії
І сміються з мене, інтелігента.
М. Йогансен
Повітовий учительський з’їзд кінчався. В останній промові голова з’їзду казав про матеріальну скруту, боротьбу й революційний запал. В залі було душно й накурено. Обличчя огорнув сизий димок, у відчинені вікна дихало сонце й торохкотіли повозки.
Володимир Петрович сидів скраю біля стінки, поклавши руки на коліна. Він був неуважний, часом заплющував очі, і йому здавалось тоді, що він їде на тих повозках, що торохкотять на вулиці. Коли голова почав про революційний запал, Володимир Петрович мимоволі прислухався й посміхнувся — таке далеке було те слово: запал. Він хотів уявити це слово — яке воно є? — і самому було чудно з своєї праці.
Потім устали всі й проспівали "Інтернаціонал" з "Заповітом". Володимир Петрович почекав, поки вийшли передні, та й собі вийшов із Будинку наросвіти.
Дружина Володимира Петровича повернулася сьогодні вранці з спекуляції, привезла борошна й сала. Він натягнув картуза й пішов додому, але коло ганку його взяв під руку вчитель, Павлусь,— так його звали за молоді літа.
— Нам по дорозі? — спитав він.
— По дорозі,— відповів Володимир Петрович.
Павлусь був у білій сорочці з розстебнутим коміром. Виступала дужа, засмагла шия, рукава сорочки закатано по лікті — і руки так само засмаглі. Павлусь ходив щодня до річки купатись і лежав на сонці.
Вечір був близько. Про нього шорохтіли дерева на пішоходах і тіні, що простягались через вулицю. Щоб Павлусь не подумав чого, Володимир Петрович сказав:
— Ну, от і з’їздові кінець... Три дні одсиділи. Гм... Приїхали з сіл, і всі в одне — матеріальне становище.
Павлусь провів рукою по чубові — він без шапки ходив:
— Тепер скрізь про це. Зголоднів народ... Я не прощаюся, ввечері завітаю. Всі будуть?
— Напевно.
Володимир Петрович засунув руки в кишені й далі пішов сам.
"Чом же тобі не завітати, коли ти цілуєшся з моєю дружиною? Гм".
Володимир Петрович мав приміщення неподалік. Він наймав три кімнати й город з половини. Подвір’я було велике, високими штахетами огороджене. Коли Володимир Петрович проходив повз нього, над штахетами видно було тільки саму його голову. Дружина колись казала, що здається, ніби голова та сама собі суне над парканом.
Хлопчик гуляв у дворі з старим собакою. Побачивши батькову голову, він гукнув:
— Папо, папо!
Володимир Петрович хотів посміхнутись. Але посмішка не дійшла йому до обличчя — воно лишилося сухе, притомлене, чоло в зморшках, вуса звисали.
Володимир Петрович переступив хвіртку, хлопчик був уже коло нього.
— Що, Дмитрику?
— Мама пішла до сусідів, а тобі сказала принести води.
Дмитрик оповив рукою його ногу.
— А я на Сірка шлейку зробив!
— Гм...
Володимир Петрович раптом пішов, Дмитрик трохи не впав. Вода! Ця проклята вода, що треба наносити ввечері до хати! Брати коромисло на плече, цеберки брязчать, наче сміються, що їх колишній директор гімназії несе! Сам знає, що води треба, нема чого нагадувати!
А проте він тільки на мить спалахнув. Воду носити й самовара гріти — то його обов’язок. Обов’язок невеликий, бо його годує дружина. Вона їздить десь, спекулянчить, а він споживає. Прекрасне становище! Ніби апаш на утриманні в повії. Та й не апаш навіть.
Він узяв у сінях прилади на воду, вийшов на ґанок і спинився.
Літній вечір падав швидко. Сонця вже не було. На землі розляглися сірі тіні й сягнули серпанками до неба. Разом із тінями котився вечірній сум, стелився холодним мереживом на вулицю й на душу. Сонце повело з собою сміх за далекий обрій, і земля лишилась, як випитий келих.
Темнішало. Володимир Петрович узяв коромисло на плече й пішов. Дмитрик чекав його біля хвіртки з цяцьковим цеберцем у руці.
— І я піду по воду,— серйозно мовив він,— тобі важко.
Батько торкнувся рукою його голови:
— Мій хлопчику!
Вікна розчинено, каганець над столом миготів під подихами ночі. Біля столу господар, Володимир Петрович, і гості його: пан Казимир, поштовий урядовець з лисиною й білим комірцем, залізничний контролер Іван Данилович з поважними рухами та жвавий, хоч і сивий, домовласник Гриць Панасович у сурдуті й полатаних штанях. Павлусь сидів біля господині, гортав їй ноти. Пані Оксана грала. М’які, тихі звуки злітали з-під її пучок, розцвітали в повітрі і в’яли.
Малий Дмитрик сидів у темному кутку на канапі. Надворі поночі, і Сірко вже спить. У цапиній кімнаті є багато книжок з малюнками — там теж темно. Каганець блимає, і хочеться плакати.
Біля столу розпочинається гра. її звуть "Трік-трак", чи інакше: "Тихше їдеш, далі будеш", "Eile mit wiele", "Festina lente" . Гуляють на пари — Володимир Петрович з паном Казимиром, а залізничий контролер з Грицем Панасовичем. Починає той, хто викине шістку. Перший викинув пан Казимир. Він урочисто промовив:
— Będziemy następowac!
Така була умова, щоб кожний розмовляв рідною мовою.
Пан Казимир викинув ще й другу шістку; він важливо звернувся до Володимира Петровича:
— Pan nigdy nie będze zalowal, ze jest w spolcie z polakiem…
— Добре ж вам, як вас Франція підтримує,— зауважив Іван Данилович,— а спробували б ви так, як ми,— без нікого!
— Ой, їх Франція підтримує, та ще й як! — швиденько озвався Гриць Панасович.
Бойовисько розгорталося. Володимир Петрович посував фігурки, а часом гмукав, коли йому треба було бути вдоволеним чи навпаки. Пан Казимир завзято, але стримано гукав:
— Będziemy następowac!
Іван Данилович повагом собі провадив:
— Ну й що з того? Ваша зверху? Так ми почекаємо... Нам не звикати, ми спокійненько. Я, як був за мирового суддю, так не думав, що паротяги доведеться з-під споду чистити. А було! Залізеш під паротяг, сопеш там, а ще прийде який чорт і кричить: "Ану, ти там, повертайся, стерво..."
— Іван Данилович,— озвалася пані Оксана,— які вирази!
— Та ви далі слухайте. А потім я вже коло паротяга стояв, а хтось чистив. Моя черга була кричати. І підлоги на шпиталях мив... "Нетрудовой елемент..." Мив. А воно потихеньку-помаленьку — та й не те! Хто вміє чекати...
— Ой, обридло вже чекати! — гукнув Гриць Панасович. — Чекаєш, як той дурень!