— Я бачу, що нічого мені між вами робити. Де немає послуху волі божій, там мені не можна бути...
Він старався вийти із-за стола.
Полковник Кандиба узяв це за обиду своєї особи і своїх гостей. Він аж скипів. У ту мить настала у ньому велика переміна, відколи його син показався таким відважним однодумцем сотника.
— Отче Созоній, ви не рахуєтеся з тим, з кого ви живете. Ми вас шануємо і годуємо нашим хлібом, а ви за нашими ворогами руку тягнете та ще нас обид-жаєте. А що буде, як ми вам за службу подякуємо та проженемо з оселі?
Полковник говорив так грізно, що о. Созонія аж заморозило. Чого доброго, а цей богобійний полковник, що так щедрою рукою обдаровував церкви і його самого, скаже лиш одне слово, а люди проженуть його, мов паршиву шкапу у степ. Тепер пожалував того, що так висказався, обидив полковника, але вже годі було завертатися. Вийшов, не попрощавшися ні з ким.
— Гей, гей! — каже один старий козак.— Вже перевелися ті наші духовники, що з нами, козаками, поруч ставали та проти ворогів виступали...
— Бо тоді ще не було ні царів, ні царських грошей. Тоді ще царі не мали таких довгих рук, щоб аж сягти на Запорожжя. Але, що не кажіть, але того клятого дня, як Богдан у Переяславі складав цареві присягу, чимало до того причинилися попи. Вони-то підбурювали юрбу, що наперегони дерлася: "Хочемо під православного восточного царя!" І тепер цариця у нас ними вислуговується...
—
Гості прощалися з господарем і роз'їздилися до своїх хуторів, дехто з важким серцем про непевне завтра...
IV. В ОБОРОНІ БАТЬКІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ
Сотник Жук не попрощався навіть з жінкою та дочкою, так йому було спішно. Коли вже сидів на коні, приступив до нього донець:
— Візьми і мене з собою, товаришу. Сотник подумав хвилину:
— Ні, у тебе інша робота. Ти їдь за своїм ділом і не показуйся москалям. Тебе зараз по мові й одежі пізнають, що ти не наш, а донець. Вони пізнають, що ти приїхав сюди, щоби запорожців бунтувати проти цариці, і тебе можуть піймати царицині гончі. Лишися поки що тут, у полковника. Ти тут будеш безпечний, а коли відпічнеш, так мандруй дальше по Запорожжю. Ми без одної шаблі обійдемося.
Жук рушив скоком з своїми козаками. Кількох добровольців прилучилося до нього. Вже було доволі пізно. Місяць добігав до кінця своєї мандрівки, зорі одна по одній погасали, на сході сонця стало небо рожевіти. Сотник мовчав, побіч нього їхав мовчки Петро. їхали до сотникового хутора найближчою дорогою. Як в'їздили до села, вже дніло. По козацьких хатах піяли вже півні. На усім сідала перлиста роса, що сіяла сріблом. В хуторі ворота замкнені. На подвір'ї, поза частоколом, ходив вартовий козак і голосно зівав. Собаки перші почули і підбігли під ворота та стали гавкати. Вартовий протирав очі і дивився через частокіл у сіру далечінь.
— Пугу, пугу! — крикнув козак і наставив мушкет до стрілу.
Сотник під'їхав ближче і відгукнувся:
— Козак з Лугу!
Отворилися ворота на обі половини. Насамперед повибігали собаки і стали до сотника ласитися, аж на коня скакали.
Сотник в'їхав з своєю четою на подвір'я.
— Здоров, Панасе! Що нового чувати?
— Здорові будьте, батьку, усе гаразд.
— Розбуди сурмача, та зараз!
Козак побіг у курінь. За хвилю вийшов заспаний сурмач, протираючи очі.
— Сурми, голубе, на тривогу.
Вийшов сурмач за ворота і сурмив на всі сторони села.
На голос сурми обізвалися в першу чергу собаки, та стали гавкати й вити. Люди виходили з хат. Ніхто не знав, що сталося. Козаки сідлали коні, брали зброю і виїздили на майдан. Жіноцтво виносило козакам клуночки з харчами.
Сотник пішов з Петром в хату. Промивши лице, вони зараз передяглися в буденну одежу, забрали зброю та перехрестилися до образів. Чури підвели їм свіжі коні. За ними їхав козак, котрий привіз тривожну вістку до Самари.
На майдані стояло зібране та впорядковане військо. Сходило вже сонце. Від його ярких променів блистіла роса, мов перлини.
— Старшини, до мене! — кликнув Жук.— Дійшла до нас вість, що якась голота обірванців знову прилізла і забирає землю з нашої самарської па-ланки. Ви вже знаєте, що нам треба робити.
— Знаємо, батьку: прогнати зайдів.
— Еге ж! Приказую вам оминати проливу крові, скільки лише буде можна. Може, вистане до того сама нагайка, а зброї вжити аж тоді, коли ставили би нам збройний опір. Тепер з Богом,— а ти, козаче, показуй нам най коротшу дорогу.
—
Рушили з місця ходою, щоби не мучити коней. Передом їхав козак і оглядався поза себе, щоби не дуже відстати.
їхали так до полудня. Сонце добре припікало, і коні і люди пріли. Мушва насідала хмарою, що годі було обігнатися. Сотник усе мовчав та думав. Козаки розмовляли між собою стиха:
— Вже би і пополуднувати пора, чого ми так поспішаємо?
— Розв'яжи свій вузлик та поживися...
— А не знаєш, звідкіля узявся цей козак, що нам дорогу показує?
— Чому би не знати... Він ще вчора надвечером прибув та за сотником питався, а відтак пігнав у Самару. Казав, що знову забирають під сербів нашу землю...
— Хто такий?
— А хто ж би. Царські люди... Неудовзі, якщо ми за собою не постоїмо, то проженуть нас усіх. Такий, кажуть, прийшов указ від цариці...
— А бодай її заморило... А хто ж буде турка та татарина бити, як нас, козаків, не буде?
— Навкучилося так мовчки їхати,— казав один козак,— коли б так пісню заспівати...
— Либонь, не можна, сотник гриматиме,— бачиш, як мовчить завзято. Та то вже недалеко, бо йно-що вже видно кордону Слов'яно-Сербії...
І справді вже було недалеко. З того боку доходив гамір у розрідженому нагрітому повітрі, а далі показалися серед степу білі шатра, а між ними увихалося люду, мов мурашок. Були тут чоловіки й молодиці та малі діти. У чоловіків на голові турецькі чалми, жінки у широчезних штанах.
Сотник дав знак війську, щоби задержалося, а сам під'їхав з Петром аж під шатра.
— Чого ви, люди, сюди прийшли?
Зараз вийшов з юрби високий широкоплечий чоловік з дрючком у руці, яким підпирали шатра.
— Шта очеиЛ
— Я питаю тебе, якого рогатого диявола сюди забрели? — гримнув сотник сердито.— Чому не відповідаєш? Зараз забирайтеся до бісового батька, а то ми вас проженемо нагайками.
На те вийшло з-під шатра двох москалів і прибли-зилися до сотника.