Перед валкою гнали товар, за ним їхали вози, а позаду йшло військо. Як валка сховалася вже в лісі, каже сотник до Омелька:
— Ти веди табір аж на поляну, а я тут ще лишуся. Москалям треба такий справити празник, щоб аж чортам стало завидно.
Прикликав найпроворнішого козака — Прокопа — і пі слав його зараз зі стежею напроти москалів.
— Вибачай, що не даю тобі спочинку, але, бач, ти найпроворніший. Зори за ворогом, тільки не дай москалям себе помітити. Вони не сміють знати, що ми робимо.
— Нічого, батьку,— поїдемо, та й вернемося здорові.
— Пам'ятай: як лиш рушаться з місця — ти втікай до нас.
Тепер сотник задержав сотню і сів під дубом дожидати Прокопа.
Скільки думок не перейшло за той час через його голову... Уся біда України — від Москви. Велика помилка гетьмана Богдана, що з'єднався з Москвою. Переяславська угода — то початок нашої теперішньої біди... А далі сотник почув діймаючий біль у серцю, коли нагадав свою хату і тихий захист на хуторі. Не побачить його більше, не прочитає ніколи тих любих словес, що їх сельський мистець видовбав на сволоці гострим долотом. Йому стиснуло за серце, і він гірко заплакав, радий, що ніхто не бачить його сліз. З сльозами спливало і його важке горе із серця.
Нараз сотник стрепенувся і став наслухувати. Почув тупіт коня. Сотник устав на ноги і сховався за дуба. Над'їхав Прокіп на спітнілому коні.
Сотник вийшов з укриття:
— Що нового, хлопче, приносиш?
— Москалі вже рушили з місця, прямо на нас. Я гнав — трохи не заморив коня.
— Бачили тебе?
— Либонь, що ні,— я крився добре.
— Багато їх буде?
— Ціла хмара, батьку,— в одкритому бою ми не дамо ради з нашою сотнею. Вони йдуть довгою лавою і замкнули би нас залізним обручем.
— Ну, ладно. Йди до сотні у ліс і там спочинь, а я тут оста ну і пильнувати буду.
Як вже Прокіп від'їхав, сотник поліз на розлогого дуба і примістився між галузями так добре, що міг і переслатися. Звідси був вигляд на всю околицю. Сотник .почував, що сон налягає на нього, і прив'язав себе поясом до конара дуба. Заснув, але спав лише одним ухом, і все наслухував.
Як довго це тривало, він не знав, аж почув якийсь далекий гомін і іржання коней. Зараз очуняв. З тіней дерев пізнав, що вже було геть з півдня. На обрію показалося московське військо у чорних мундирах.
Йшли довгою лавою на сотникове село. Передом їхали кінні більшими і меншими гуртками, за ними йшли піхотинці довгою лавою. Потім знову кіннота, а між ними, на возах та й пішки,— обірванці-поселенці. На возах везли свої статки і гнали миршавеньку худобу. Сотник, бачачи це, закипів злостю і закусив зуби спересердя. Його груди розпирала думка страшної помсти.
Московські війська оточили село довкруги, поки оба кінці того ланцюга не зійшлися разом. Тепер ланцюг щораз більше корчився і грубшав, кожне його огниво пучнявіло. Тепер з села втече хіба птиця. Із збитої маси стали висуватися, наче мацки великої потвори, поодинокі піхотинці і йшли в село з мушкетом наготове Виходило їх щораз більше. Наближалися до хат і стали обережно до них заходити. Та зараз виходили звідтам і подавали своїм знаки, що хати порожні. Тепер знову перстень розступився, і туди по-плила хвиля поселенців, котрі розходилися по хатах. Сотник зорив за своєю хатою, котру добре бачив. Сюди привели якогось попа з довгою бородою і у високім ковпаку. Сотник і таке бачив — як поселенці билися між собою за кращу хату. Сонце вже до заходу клонилося; в селі клекотіло, наче в кипучому казані. Та він вже не ждав довше, лиш зісунувся з дерева і пропав у кущах.
Тим часом москалі раділи. Так легко здобули село, без бою. Правда, воно було пусте і, крім курей, не застали живої тварини — нічим було поживитися. Не захопили також сотника — а це більш значило, як готові гроші. Але хахли, здається, дальше не відійшли, як до того ліса, і завтра вранці можна буде усіх полапати та й поживитися тим, що з собою забрали. Так міркував собі полковник, лягаючи спати у того попа, таки в сотниковій хаті. Шкода, що не піймали якого язика,— були би про все довідалися. А що рано треба буде шукати за збігцями і з тим буде чимало роботи, полковник казав своїм людям завчасу лягати спати.
По селу загоріли вогні, москалі різали худобу і варили вечерю. Довкруги села порозставляли сторожі. Тому, що попередньої ночі москалі не спали, позасипляли тепер твердим сном...
* * *
Сотник станув між своїми козаками:
— Знайте, товариство, що в наших хатах вже хто інший господарить. Те, що ми і наші батьки та діди надбали, пішло у ненаситне горло чужих зайдів. Не бачити нам більше наших хат...
— Побачимо, батьку, і проженемо пажерливого ворога.
— Не побачимо, бо наш ворог дужчий за нас. А хоч і проженемо, то він вернеться удруге, і десяте, бо він впертий. Тільки тоді б він не вернувся, якби ви послухали моєї ради.
— Послухаємо... Твоя рада все була для нас добра й розумна.
— Отож, братіки, наш ворог лиш тоді не вернеться і не поживиться нашим добром, як ми ось що зробимо: вони почувають себе безпечними — гадають, що ми налякалися їхньої сили і поховалися в мишачу діру... а ми опівночі...
— Підпалимо наше село, де лиш дасться, а при такій метушні хто не околіє в огні, той згине від нашої кулі і ножа...— так говорив старий дід Книш, покурюючи свою носогрійку.
— Славний з тебе чоловік, діду,— каже сотник,— я мав це саме сказати, а ти мене виручив та перебіг... Так цьому й бути. Опівночі, як усе позасипляє, підкрадемося під село і підпалимо, де лише дасться. Надворі була довший час гарна погода, і стріхи всі пови-сихали.
— А нуте, хлопці, зголошуйтеся на охотника підпалити наше добро... Це нелегке діло, і кого піймали би московські сторожі — то краще б йому не родитися на світ.
Перший виступив Прокіп.
— Ну, Прокопе, я того й сподівався по тобі. Тобі — то й сам Люципер не страшний. Ти будеш там над усіми ватажком, і кожному призначиш, що робити. Йди ж, сину, між козаків і вибери собі, яких сам хочеш. А не забудь приладити до такого діла, що треба... Коли зробите своє діло, так зараз — навтеки до своїх. Тоді вже розпічнемо нашу роботу.
— Перша піде з димом сотникова хата,—каже самопевно Прокіп.— Це я сам зроблю. Треба тому патлатому попові осмалити бороду, щоб у чуже не пхався. І полковник не сміє живий вийти...