Співочі товариства

Сторінка 16 з 19

Винниченко Володимир

Оксана. Ні, чого ж... Не можеш же ти делікатничати в такій справі.

Захар Назарович. Так-так. Я теж думав... Так, думаєш, можна одіслать в такій формі?

Оксана. Розуміється. Тільки, мені здається, що він страшно образиться й буде допитуватись, через що покинули його.

Захар Назарович. Я теж так думаю. Я теж так думаю. Але не можу ж я йому сказать... Потім, мені самому здавалось, що він трохи нещирий зо мною. Може, я помилявся, але це все ж таки...

Оксана (весело). Одіслать! Він, мабуть, зараз же прибіжить сюди. Давай сюди! Секлетія Лазарівна моментально одправить його...

Захар Назарович. А це гарно, що Секлетія Лазарівна буде посилать? Чи він чого не подумає?

Оксана. Розуміється, подумає, що ти перейшов на бік Секлетії, і йому каюк. Тепер його випруть.

Захар Назарович. Господи! І чого вони сваряться? І за віщо? Ну, хай би там програми, принципи — я розумію: за принципи можна, так сказать, з батьком рідним

10*

259

посвариться. Ну, а вони чого? Ніякої ж різниці нема... їй-богу! Чи я нічого не розумію, чи дурний такий, а скільки не вслухаюсь, ніяк не розберу, в чому різниця...

Оксана (сміється). Татку мій хороший, і не треба й думать.

Захар Назарович. Чекай! Як же не думать? Як же не думать? Треба ж щось робить? Ми ж таки інтелігентні люди, ми, так сказать, зобов'язані щось робить, раз узялись за це. А то ж що виходить? Хазяйнувать — так хазяйнувать! Помагать народу — так помагать! їй-богу, я не розумію.

Оксана. Ну, татку, листа ми посилаємо. (Іде до їдальні). Секлетіє Лазарівно! Будьте ласкаві, на хвилинку.

Входить Секлетія Лазарівна. Оксана. Чи не можете ви кимсь послати зараз листа до Михалевичів? Тут тато пише, що перериває з ними всякі справи.

Секлетія Лазарівна (з захованою радістю, стараючись бути серйозною). А чого ж, з охотою. Зараз же... Через дві хвилини буде там.

Оксана. Будьте ласкаві. (Дає листа).

Секлетія Лазарівна. А там прийшла Ася, щось має до вас. Та я не пустила, щоб не перешкодила вам у розмові. Асю!

Оксана. Я дуже рада. Мені якраз її треба.

Секлетія Лазарівна. Асю! Так я зараз же листа одправлю. А кімнати вам прибираються.

Оксана. Дуже дякуємо.

Секлетія Лазарівна виходить. Вбігає Ася. Оксана. Ти мене шукаєш?

А с я. Я скучила за тобою, й більше нічого... А чого ви такі смутні, Захаре Назаровичу?

Захар Назарович (змішано). Ні, нічого... Так, трохи неприємності.

Ася. Ой, як неприємні ці неприємності.

Оксана (одводячи вбік). Асько! Біжи моментально на звозчику на завод і привези сюди Карпа. Чуєш? Щоб за двадцять хвилин ти вже була тут. За це ти побачиш дуже цікаву комедію.

Ася (в захваті). Ти хочеш об'явитись. Правда? Оксаночко? Правда?

Оксана. Побачиш. Катай. Треба кувати залізо, поки гаряче. Ага! От ще що. Там на вулиці жде мене Хацкель. Скажи йому, щоб ішов сюди. Я жду його.

Ася. Навіщо він тобі?

Оксана. Нічого. Треба. Живо, Асюк! Сьогодні, здається, буде кінець... І ще одно: можливо, що тобі прийдеться почути дещо неприємне про твою мачуху й батька... Ася. Що таке?

Оксана. Зараз не скажу. Може, й не прийдеться. Біжи, біжи. Хай кидає все і, як є, так і їде. Розумієш? Чудесно буде!

Ася. Ух, моментально! (Вилітає з хати).

Захар Назарович (здивовано). Що таке?

Оксана. Нічого. Зараз Хацкель прийде. Хочеш послухать нашої розмови? Дуже цікава. Я раджу тобі, татуську, послухати.

Захар Назарович. Слухай, я думаю, чи не занадто різко я написав, га?

Оксана. Нічого не різко! Добре. Не думай, уже послано. Лучче іди в їдальню, сядь і слухай. Тільки не перебивай, добре?

Захар Назарович. Та про що ви будете говорить? О кс а н а. От послухаєш. Іди, іди, зараз ввійде Хацкель. Захар Назарович (стискує плечима). Щось таке робиться.

Оксана. Ближче до дверей сідай.

Виводить його з вітальні й вертається, не зачинивши щільно двері. Сама підходить до вікна, дивиться на вулицю і йде в сіни. Вертається з X а ц к е —л ь о м. Має вигляд несмілої й ніби закоханої.

Хацкель. Ая вже будував різні гадки про вашу довгу відсутність.

Оксана. Вибачайте, будь ласка. Тут маленька справа була в тата. Вона ще не скінчилась, і я мушу підождати. Ви нічого не маєте проти, коли ми тут скінчимо цікаву розмову?

Хацкель. Мені надмірно приємно на всякому місці розмовляти з вами.

Оксана (соромливо). Ви жартуєте.

Хацкель. В таких справах я не жартую.

Оксана. Хочу вірити... Але вернемось до нашої розмови. Через що ви гадаєте, що наша справа з школами не матиме успіху?

Хацкель. Я мржу висловлюватись одверто?

Оксана. Я дуже прошу.

Хацкель. Так я вам так скажу. Це утопія. Ваш тато — ентузіаст і ідеаліст. Я вам скажу одверто: до його проекту ніхто серйозно не відноситься.

Оксана. Через що?

Хацкель. Ну, знаєте: не вам питати, через що. Ні одна школа не вдержиться й місяця, їх позакривають.

Оксана. Чого ради?

Хацкель. Ну "чого ради"... Смішне питання. Але допустимо, що не позакривають. Яка рація в цих школах? Народові треба іншої культури. Я знаю, ви думаєте, землі треба. Ні. Це — теж помилка, це — погляд старих народників. Землі досить, треба вміти обробляти її. Ось у чому вся заковика.

За дверима чути крякання. Оксана тривожно дивиться туди. Хацкель. Там хтось єсть?

Оксана. Ні, то, мабуть, прислуга прибирає. Я вас слухаю далі.

Хацкель. Так. Так от нам треба тільки в цьому напрямі вести свою культурну роботу. А проект вашого тата, вибачайте, наївна і смішна утопія. Я давненько вже думав з вами побалакати про це. Знаючи ваш вплив на Захара Назаровича, хотів навіть звернутись до вас з проханням вплинути на нього так, щоб він переконався в наш бік.

Оксана. Я й сама думала порадитись з вами.

Хацкель. Правда?

Оксана. І теж давненько. Та не одважувалась.

Хацкель. Даремно. Я знаю, ваш тато незадоволений нами й хилиться в бік наших противників. Але можу запевнити, що тут він не знайде співчуття. Тут просто хотять видурить гроші, і більше нічого.

За дверима якесь бурмотіння.

Хацкель. Нас не можуть підслухати?

Оксана. Ні-ні, це прислуга, вона завжди буркоче щось собі під ніс... Уявіть собі, я теж так думала. Але це не вдасться, бо,знаєте, тато такий чудак: він хоче, щоб я вийшла заміж, і тоді він вручить моєму чоловікові всі гроші, щоб той за нього вів справу.