Тихенький. Та єрунда. Напав на чорносотенців.
Кіндрат Пилипович. Та невже? Де ж вони набрались там?
Тихенький. Та нічого дивного. На передмістях, звичайно, зрусифікований чорносотенний народ.
Кіндрат Пилипович. І дуже зрусифіковані?
Тихенький. Страшенно. Українських пісень і не чули. "Высокую могилу" — знаєте, цю дворницьку пісню,— називають українською. Взагалі, безнадійна публіка.
Кіндрат Пилипович. Ну, а за що ж вас у буци-гарню хотіли одтарабанити?
Тихенький. Ах, Це комізм такий! (Насильно сміється). Страшенні, знаєте, чорносотенці, ну і, розуміється, зараз же подумали, що я до них з прокламаціями. Ну та я об'яснив їм, ми поговорили собі та й розійшлись.
Кіндрат Пилипович. Кажуть, що ви так розходились, що, тікаючи, й окуляри розбили, ха-ха-ха! І по-руському забалакали.
Тихенький (змішано). Ну, єрунда! Хто це вам казав?-Голосний дзвінок.
Кіндрат Пилипович. Ого, хтось сердитий дзвонить. Що воно за бенеря?
Йде до сіней. Хутко входить Анатолій Олександрович.
Анатолій Олександрович (до Кіндрата Пилиповича). Добродій Пилипенко тут?
Кіндрат Пилипович. Не знаю.
Анатолій Олександрович. Ну, можете не грать зі мною комедії. Мені на одну хвилину.
Кіндрат Пилипович. Тю! Хто комедії грає? Диво!
Вбігає Секлетія Лазарівна.
Анатолій Олександрович. Доброго здоров'я! Можна бачити Захара Назаровича?
Секлетія Лазарівна. Не знаю... Він зараз хворий. І, взагалі, я дивуюсь вам, добродію... Здається, ви могли б дати спокій людині, яку ваш же прихвостень так образив.
Входять Захар Назарович і Оксана.
Анатолій Олександрович. Який прихвостень? Яка образа? (До Захара Назаровича. Улесливо). Захаре Назаровичу! Що ж це ви так утікли? Га? Я все-таки хотів би, щоб ви мені, принаймні, об'яснили... Може, вас хто образив без мене? Ви скажіть, як же це так?
Захар Назарович (стомлено, з ніяковістю). Я вам нічого об'яснити не можу... І крім того...
Анатолій Олександрович. Ви вибачайте. Вам, здається, негарно. Я вас турбую. Але мене так боляче вразила ваша записка, що я зараз же побіг сюди.
Захар Назарович. Ви спитайте Хацкеля, він скаже. (Розпалюючись). І потім, добродію, мені це все надокучило. Я — не хлопчик! Я сам служив у земстві тридцять років. Я сам добре знаю, що таке утопія! Це ви комедіанти! От що! Я з вами діла ніякого не хочу мать!
Оксана. Таточку, таточку...
Кіндрат Пилипович (упівголоса). Що за причина тут сталася?
Анатолій Олександрович (випрямляючись, холодно, із зневажливою посмішкою.) Прекрасно. Я этого, конечно, и ждал. (До Секлетії Лазарівни). Это, несомненно, ваша работа. Поздравляю. Но вместе с этим имею честь заявить, что торжествовать вам не придется: я выхожу из партии и прошу ко мне больше не обращаться по поводу ваших дел.
Секлетія Лазарівна. Оце так! (Єхидно). З української мови теж виходите? А хто ж нам відчит каси дасть?
Анатолій Олександрович. Секретарь Хацкель! А деньги этого... странного чудака... (Показує на Захара Назаровича).
Оксана. Ви!!
Кіндрат Пилипович. Та в три шиї його, стерву! Що це таке?
Анатолій Олександрович. Если вы все будете орать, то я не скажу ничего о том...
Секлетія Лазарівна. Чи ви бачили таке?! Геть ідіть з моєї хати!
Захар Назарович. Чекайте. Добродію, я не хотів казати, через що не можу лишитись у вас далі. А тепер... Але ні. Ідіть собі...
Анатолій Олександрович, зневажливо посміхнувшись, озирає всіх і помалу
виходить.
Секлетія Лазарівна. Треба сьогодні ж скликати комітет! Це казна-що! Це... От вам діячі! От!
Захар Назарович. Як це негарно! Негарно, несподівано!
Кіндрат Пилипович. Оце так чудасія! От тобі й Михалевич, різав та поров його маму! Оце так стригнув!
Захар Назарович (до Секлетії Лазарівни). Дякую, Секлетіє Лазарівно. Дякую. Я помилявся в вас, вибачайте... Спасибі.
Секлетія Лазарівна. Та що там! Правда завжди вийде нагору.
Оксана. Таточку! Ми краще всього поїхали б в отель.
Секлетія Лазарівна. Як?! А то ж чого? Оце славно було б, щоб я вас пустила. Отаке!
Захар Назарович. Ні-ні, дитинко... Так же не можна.
Секлетія Лазарівна. І нікуди не поїдете! Сьогодні ж збираємо комітет і цю справу рішаємо. Годі вже дурить нас. Годі! Хай виходить! Паршива вівця весь гурт псує! Ач! От наші діячі!
Хутко входить Кость у білому костюмі з пасочками і в капелюсі з жовто-синьою стьожкою.
Кость (до Секлетії Назарівни). Що тут, мамо, сталося? Чого це Михалевич такий вискочив од нас? Що тут таке? (Здивовано озирається).,
Захар Назарович, побачивши його, до Оксани щось тихо і швидко говорить, показуючи на Костя.
Секлетія Лазарівна. Нічого, синку, Михалевич виходить з партії. От і все.
Кіндрат Пилипович. І покидає нам свою українську мову. (Регоче).
Секлетія Лазарівна (до Захара Назаровича). Захаре Назаровичу, вам спочинути треба. Костю, я твою кімнату гостеві даю, а ти поки що спатимеш...
Захар Назарович. Секлетіє Лазарівно! Я у вас не зостануся. Ви вибачте мене, але я не можу. Ми зараз їдемо додому.
Секлетія Лазарівна (вражено). Оце так?! Та що ви?
Захар Назарович. Не можу, не можу. Ходім, Саню...
Оксана (з насмішкою). Прощайте, Секлетіє Лазарівно!
Кіндрат Пилипович. Отуди к бісовому батькові!
Захар Назарович (хвилюючись). Я вам скажу, Секлетіє Лазарівно, що я проти вас нічого не маю, але я не можу зоставатись у вас і мовчати. Ви спитайте у вашого сина, де він сьогодні був годину тому назад... Ходім, Саню.
Секлетія Лазарівна. Костю, що це значить?
Кость (змішавшись). Я нічого не розумію... Я був... в університеті.
Секлетія Лазарівна (до Захара Назаровича). Він був в університеті.
Входять Ася й Карпо. Обоє чудно посміхаються. Всі зиркають на них, але особливої уваги не звертають. Тільки Оксана моргає їм і киває
головою.
Захар Назарович. В університеті? Ну, добре... Не моє діло. І дайте мені, панове, спокій... Я нічого знать не хочу. Хай собі в університеті... Ходім, Саню.
Секлетія Лазарівна. Та чекайте ж! Що ж ви кидаєте тінь на мого сина й тікаєте? Що ви нас порочите? Ви думаєте, що мій син, як ваша Оксана... Я не дозволю! Подивіться: думає, як має торбу грошей, то й порочить сміє!
Захар Назарович (ледве здержуючи себе, до Костя). Ви зараз були у Ксенії Андріївни, жінки Михалевича, обнімали й цілували її. І сміялися з мене і з її чоловіка! Ні? Не були?