Щосили проштовхуючись назад, я намагалася вибратись із натовпу, повернутися до того дому, та люди тягнули мене за собою, несила було перемогти натовп — ніби плисти проти течії широкого потоку; я почувалася дрібною краплинкою, не здатною на будь-який вчинок, кожен мій рух залежав од волі й руху натовпу, я належала юрбі й залежала від неї, вона не дозволяла мені вчинити щось усупереч її волі, змушувала мене розчинитися в потоці, і розпачливо, без надії опираючись, я йшла далі й далі від занехаяної домівки Ніко, котрої, зрештою, могло вже й не бути на старому місці.
Ураз, долучившись до сумної, тихої мелодії зурни, зазвучав оркестр, зурна ж ніби згасла. Я побачила зовсім поряд шестеро високих молодих музикантів, вони були красиві й зажурені, вбрані в червоні куртки з позументом, у білі штани й білі шапки з галунами, їхній одяг не пасував до їхнього настрою. Всі шестеро здалися мені рідними братами Абела. Маленький чоловічок, не сягаючи й плеча тим музикантам, диригував оркестром. Він ішов, повернувшись до музик обличчям, хутенько й дрібно задкуючи та озираючись, щоб не спіткнутися, але при тому не губив ритму й ніби тримав у руках дивну мелодію; я ще ніяк не могла зрозуміти, чому ця мелодія така чудна, я напевно знала, що чула її вже безліч разів, а водночас усе в ній було незнайоме й несподіване. Вуса диригента, чорні й настовбурчені, здавалися фальшивими, накладними, і це був єдиний дисонанс у всій картині — шестеро молодих музикантів із сумною мелодією й тужливими очима та маленький верткий диригент перед ними.
"Це все Абел", — пояснили мені пошепки. — "Що Абел?" — не втямила я. — "Це все Абел, він прикликав сюди музикантів із Кутаїсі, з оркестру князя Давида Еріставі, це задля Ніко грають кріпаки князя, і он їхній диригент. Колишній капельмейстер, а, отже, навчив кріпаків грати мелодії Штрауса". Невже все діялося насправді? Шестеро молодих кріпаків дійсно колись грали в Кутаїсі, у князя Еріставі, і їх запросили до себе князеві приятелі, зачаровані грою музик, для яких інструменти й ноти були виписані з-за кордону. Навчав юнаків мистецтву гри відставний капельмейстер, який виявився талановитим
диригентом і отримував на службі в князя аж 110 карбованців у рік на всьому готовому. Але ж вони страшенно давно минули в часі, от хіба що з Абелом стрічалися, а вже з Піросмані, тим більше зі мною, — зовсім ніяк, то невже я могла побачити їх?
Однак, дивною була зовсім не присутність оркестру, який з'явився на тбіліському проспекті серед білого дня, — якщо добре поміркувати, такі хлопці без довгих балачок погодилися б провести в останню путь свого побратима-художника, навіть якби князь Еріставі не дозволив їм податися до Тбілісі; такі хлопці хоча й були кріпаками, і хоч би що загрожувало їм, не мусили питати дозволу князя, якщо вважали своїм обов'язком поховати побратима. Ні, я дивувалася з того, що оркестр грав мелодію Йогана Штрауса, досконало виводячи кожну ноту, без дрібки фальшу — а звучала вона тужливо, похоронно. "Вони грають на честь художника Ніко Піросмані", — знову почулося в юрбі, а ще десь далі гукнули, коли виникла пауза в мелодії: "Ти збожеволів, чи що, Абеле, та ж ті хлопці знають грати лише вальси й польки, ти ж не на весілля їх запросив!" — "Авжеж, не на весілля, — погодився Абел, знявши з голови шапку з пером. — Та вони грають так повільно і тихо, що не потривожать нашого Ніко... Хіба йому не припала б до душі така музика?" Диригент змахнув паличкою. Музики грали сумний вальс Штрауса, віддаючи останню шану Піросмані. Ще мить — і все могло розсипатися, розлетітися, та час уперто утримувався на вістрі голки. Світ був несправжнім і дуже реальним водночас. Навпроти мене у вітрині крамнички стояла виставлена для огляду і на продаж репродукція однієї з картин Піросмані: олень дивився на світ і на людей незглибимо сумним поглядом, ніби докоряв за щось — і вибачав усе. Так само дивились із інших картин Ніко жінки і діти. Точнісінько такою ж була мелодія, яку грали оркестранти.
На зворотному боці оправленої в стандартну тонку металеву рамку картини тримався маленький квадратик паперу: ціна репродукції — три карбованці вісімнадцять копійок, виготовили її в якійсь артілі. А чом би й не так? Хіба не малював Ніко вивіски, звичайнісінькі вивіски для духанщиків — за вино й хліб? І хто знає, в чому більше сенсу, в тому, що картини Піросмані виставляють у світової слави музеях чи коли в якомусь домі на стіні висітиме ця репродукція, і мале дитя, ледь усвідомивши себе, побачить і сприйме її, як частку всесвіту. Сприйме, зустрівшись із поглядом оленя.
Ніко міг жити і там, і тут, і он там. Яка різниця? Він жив усюди. Це точнісінько так само, як у Карпатах, на Гуцульщині, коли ти вже ледве знаходиш сили, піднімаєшся все далі й далі в гори, і кожного стрічного розпитуєш, чи то тут врешті можна зустріти гуцула, а стрічні розводять руками: "Ні, звідки, гуцули — не тут, а ген там, вище!" — і ти йдеш туди, куди тобі показали. І не відаєш, що стрічний чоловік, спираючись на костур, подібний до топірця, дивиться із доброзичливим кепкуванням: йди, йди, шукай гуцула в горах, ачей, знайдеш! І не пробуй озиратися, бо все одно не вгледиш ані усмішки, ані того чоловіка, може, він щезник: був — та й пропав? Той, що у горах живе. "Той, що в скалі сидить".
* * *
Світ тонув у темряві гірської ночі. Ніч не підступала, не надходила. Вона спадала. Враз, як важка, густа злива. Поночі в горах сліпнеш глухо й безнадійно, мовби назавше. А все ж крізь те нічо-гонебачення відкрилися ажурні, чіткі контури старої Сурамської фортеці. Оскільки й на крок перед собою годі щось розрізнити, то здається, ніби машина рухається не вздовж дороги, а зненацька зависає в повітрі. І коли над головою сяйнули миттєво зорі, анітрохи не висвітлюючи земної пітьми, ми ніби піднялись угору, до тих зірок, і це був не тривіально-затертий образ із поганого вірша, а цілком виразне фізичне відчуття. "Куди ти дивишся, дивись униз, — розгнівався мій приятель, художник Акакій Ґелашвілі. — На небі нема нічого цікавого, самі звичайні зірки. А на землі — Сурамі..." Він увімкнув на всю потужність світло фар, і я осягнула зором і душею Сурамі — з його древньою фортецею, схожою на шпилі гір, і з навколишніми горами, шпилі яких нагадували зубчасту стіну неприступної фортеці. Сурамі з живлющим повітрям і лагідністю буйної зелені, Сурамі, в який вона, Леся, в'їздила напівжива, може, з усвідомленням безнадійності власної ситуації, розтерзана хворобою і втомлена співчуттям близьких людей. Тим співчуттям, яке виразно дозволяє тобі зрозуміти, що сподіватись на добре уже нема ніякої потреби.