— І що ж ви зробили потім? — пробурмотів він.
— Я миттю зметикував, що злодій, напевно, зійшов нагору сходами від бічних дверей. Інакше я неодмінно зустрів би його.
— А чи певні ви, що він не ховавсь увесь цей час у кімнаті чи в коридорі, який, за вашими словами, був погано освітлений?
— Це неможливо. В кімнаті і в коридорі навіть пацюкові ніде сховатися.
— Дякую. Далі, будь ласка.
— Швейцар, побачивши з виразу мого блідого обличчя, що сталося якесь лихо, пішов за мною нагору. Ми обидва побігли коридором, а потім — крутими сходами, які виходили на Чарльз-стрит. Двері внизу було зачинено, але не замкнено. Ми відчинили їх і вибігли на вулицю. Я добре пам’ятаю, що на сусідній церкві тричі вдарили дзиґарі. Була за чверть десята.
— Це дуже важливо, — мовив Холмс, записавши щось на манжеті сорочки.
— Вечір був дуже темний, сіяла тепла мжичка. На Чарльз-стрит не було нікого, а на Вайтхоллі, як і завжди, було людно. Без капелюхів, у чому були, ми помчали вперед і знайшли на розі полісмена.
"Скоєно крадіжку, — видихнув я. — З міністерства закордонних справ викрадено документ надзвичайної ваги. Чи проходив тут хто-небудь?"
"Я стою тут уже з чверть години, сер, — відповів полісмен, — і за цей час повз мене пройшла лише одна особа — висока підстаркувата жінка, закутана в хустку".
"А, то моя дружина! — вигукнув швейцар. — А більш ніхто не проходив?"
"Ніхто".
"Виходить, злодій пішов в інший бік", — мовив швейцар і смикнув мене за рукав.
Але мені це не сподобалось, і його спроба кудись одвести мене лише посилила мої підозри.
"Куди пішла та жінка?!" — скрикнув я.
"Не знаю, сер. Я лише помітив, як вона пройшла повз мене, але причин стежити за нею не було. Мені здалося, що вона поспішає".
"Як давно це було?"
"Кілька хвилин тому".
"Десь із п’ять?"
"Так, не більше ніж п’ять".
"Ми тут марнуємо час, сер, а зараз дорога кожна хвилина, — умовляв мене швейцар. — Повірте мені, що моя стара тут ні до чого, й ходімо в інший кінець вулиці. Якщо ви не підете, то я піду сам". Сказавши це, він кинувся в інший бік.
Але я миттю наздогнав його й схопив за рукав.
"Де ви мешкаєте?" — спитав я.
"В Брикстоні, Айві-Лейн, шістнадцять, — відповів він. — Але ви натрапили на хибний слід, містере Фелпсе. Ходімо в інший кінець вулиці й погляньмо, чи нема там чого-небудь".
Втрачати все одно не було чого. Разом з полісменом ми побігли в інший бік, але вийшли на вулицю, де було повно перехожих, і всі вони такого вологого вечора тільки й думали, як скоріше дістатися затишного місця. Не знайшлося жодної душі, яка гуляла б просто так і могла сказати нам, хто тут недавно проходив.
Тоді ми повернулися до міністерства, обшукали сходи й коридор, але марно. Підлогу в коридорі застелено жовтавим лінолеумом, на якому дуже чітко видно будь-який слід. Ми якнайретельніше оглянули його, але не знайшли жодного сліду.
— Мжичило тоді цілий вечір?
— Десь із сьомої години.
— То як жінка, що заходила до кімнати близько дев’ятої, не залишила там слідів своїх брудних черевиків?
— Я радий, що ви це відзначили. Мені це так само спало на думку. Проте виявилося, що прибиральниці знімають у вартівні черевики і взувають капці.
— Що ж, цілком зрозуміло. Отже, ніяких слідів не було, хоча цілий вечір мжичило? Події справді стають цікавими. Що ви зробили потім?
— Ми також оглянули кімнату. Потаємних дверей там немає, а вікна футів за тридцять від землі. Обидва вікна зачинено зсередини. На підлозі лежить килим, тож ляди в ній бути не може, а стеля звичайна, вибілена. Ручуся головою, що вкрасти мої папери міг лише той, хто ввійшов у двері.
— А як щодо каміна?
— Каміна там немає. Є грубка. Шнур від дзвінка висить праворуч од мого столу. Отже, той, хто дзвонив, мав стояти праворуч. Але навіщо злочинцеві знадобилося дзвонити? Ось де найбільша загадка.
— Пригода справді надзвичайна. Але що ви робили далі? Напевно, оглянули кімнату, щоб побачити, чи не залишив непроханий гість якісь сліди — недопалок, загублену рукавичку, шпильку чи ще якусь дрібничку?
— Нічого такого там не було.
— Не тхнуло нічим?
— Про це ми не подумали.
— Пахощі тютюну зробили б нам велику послугу в нашому розслідуванні.
— Я сам ніколи не палив, тож відчув би, напевно, запах тютюну. Ні, там не було нічого. Єдиний суттєвий факт — це те, що швейцарова дружина, місіс Танджі, поспіхом залишила будинок. Сам швейцар пояснив, що вона завжди о цій порі йде додому. Ми з полісменом погодилися, що найкраще буде негайно заарештувати її, поки вона не встигла сховати кудись папери, якщо, звичайно, взяла їх вона.
Ми одразу дали знати про це до Скотленд-Ярду, і звідти миттю прибув детектив містер Форбс, який охоче взявся до цієї справи. Ми найняли кеб і за півгодини вже були на місці. Відчинила нам якась дівчина, що виявилася старшою дочкою місіс Танджі. Мати її ще не повернулась, і нас провели до кімнати.
За десять хвилин пролунав стукіт у двері, і тут ми зробили прикру помилку, в чому винен тільки я й ніхто інший. Замість відчинити двері самим, ми доручили зробити це дівчині. Ми почули, як вона сказала: "Мамо, тут на тебе чекають двоє чоловіків", і з коридору одразу долинув хуткий тупіт. Форбс відчинив двері, й ми побігли до кухні, але жінка обігнала нас. Вона втупилася в нас зухвалими очима, але раптом, упізнавши мене, застигла з подивом на обличчі.
"Та це ж містер Фелпс із міністерства!" — вигукнула вона.
"Ну то й що? Чого ж ви кинулися геть від нас?" — спитав мій супутник.
"Я думала, що то прийшли цінувати майно, — відповіла вона. — Ми заборгували крамареві".
"Не так уже й хитро придумано, — відповів Форбс. — У нас є підстави підозрювати вас у викраденні важливих документів з міністерства закордонних справ; ви побігли сюди, щоб заховати їх. Ви повинні поїхати з нами до Скотленд-Ярду, де вас обшукають".
Вона марно противилася й пручалася. Під’їхав кеб, і ми всі троє сіли в нього. Та спершу все-таки оглянули кухню і особливо піч, подумавши, що вона могла спалити папери. Але навіть натяку на якийсь попіл чи обгорілий клаптик там не було. Приїхавши до Скотленд-Ярду, ми передали її одній із жінок-детективів. Я чекав на її доповідь, палаючи з нетерпіння. Однак ніяких паперів вона не знайшла.