— Уже нам не продати коней свого заводу приїжджим баришникам, коли ми самі купуємо їх бозна-де,— казали в колі дю Ронсере.
Хоч на перший погляд цей висновок і здавався безглуздим, проте в ньому була глибока думка щодо можливостей краю загрібати чужі гроші. На думку провінції, національне багатство полягає не так в активному обігові грошей, як у безцільному накопичуванню. І врешті-решт справдилося пророцтво старої дівки. Пенелопа здохла від плевриту, на який вона захворіла за півтора місяці до весілля господині; нічого не могло її врятувати. Пані Грансон, Марієтта, пані дю Кудре, пані дю Ронсере — все місто помітило, що мадам дю Бук'є ступила в церкву лівою ногою: прикмета тим більше жахлива, що о тій порі слово лівий стало набувати політичного значення. Священик, який мав виголосити проповідь, ненароком розгорнув молитовника на задушній молитві. Отже, це одруження супроводжувалося такими фатальними обставинами, такими грізними, такими зловісними, що ніхто не передбачав у ньому нічого доброго. Все складалося геть зовсім кепсько. Весілля ніякого не гуляли, бо обоє повінчані відразу поїхали до Пребоде. Тож люди гомоніли, що паризькі звичаї беруть гору над провінційними. Ввечері алансонці тільки й правили теревені про всі ті нісенітниці; ті, хто сподівався на лукуллівський бенкет73, неодмінний на провінційних весіллях, що його вважали за обов'язкову данину, майже всі обурювалися. Зате весілля Жозетти й Жаклена відбулося весело; лише ця пара і спростувала лихі віщування.
Дю Бук'є захотілося пустити всі гроші за власний будинок на ремонт і осучаснення старого особняка Кормонів. Тому він вирішив прожити півроку в Пребоде і переселив туди дядечка де Спонда. Ця новина вжахнула все місто, кожного пойняло передчуття, що дю Бук'є заповзявся потягти край на згубний шлях комфорту. Цей страх іще збільшився, коли одного ранку городяни побачили, що дю Бук'є, їдучи із Пребоде у Валь-Нобль, щоб припильнувати, як посуваються роботи по ремонту особняка, сидить у тільбюрі, куди запряжено недавно купленого коня, а поруч красується виряджений у ліврею Рене. Почав дю Бук'є свою господарську діяльність із того, що вклав усі жінчині заощадження в ренту державної скарбниці, яка йшла по шістдесят сім франків п'ятдесят сантимів. Постійно граючи на підвищення, він за рік зробив собі особистий капітал, що майже дорівнював жінчиному. Та всі грізні віщування, всі згубні новації перевершила одна подія, котра була тісно пов'язана з цим шлюбом і надала йому, здавалося, ще більшої фатальності. Весільного вечора Атаназ із матір'ю по обіді сиділи за десертом у вітальні перед коминком, в якому служниця розвела невеликий вогонь, що його по-тамтешньому називають почастувальним.
— Так і буде! Якщо ми залишилися уже без мадмуазель Кормон, доведеться ввечері піти до голови дю Ронсере,— сказала пані Грансон.— Господи, ніяк не звикну звати її пані дю Бук'є, навіть язик не повертається вимовити це ім'я.
Атаназ похмуро й силувано глянув на матір; йому бракувало сил усміхнутися їй, але він хотів якось подякувати за цю простодушну спробу, яка хай і не гоїть ран, зате полегшує страждання.
— Матусю,— промовив він, і голос його прозвучав так по-дитячому, так ніжно, як звучало давним-давно це забуте звернення.— Люба матусю, не йдім іще, тут так добре перед вогнем!
Мати, не збагнувши розумом, серцем пристала на це останнє прохання горем убитого сина.
— Добре, дитино моя, зостанемось,— сказала вона.— Мені, звичайно, приємніше погомоніти з тобою, послухати, які в тебе плани, аніж провести вечір за грою в бостон, де я можу програти якийсь гріш.
— Ти сьогодні дуже гарна, і мені любо дивитися на тебе. До того ж і думи мої пасують до цієї нужденної віталеньки, де нам довелося чимало вистраждати.
— Де нам належить і далі страждати, бідолашний мій Атаназе, доки ти не досягнеш успіху. Мене не лякають злигодні, але як мені, скарбе мій, дивитися, що так безрадісно минає твоя прекрасна молодість! Усе ж твоє життя — самий лише труд! Ці думки — найважча хвороба для матері; вони мордують мене вечорами, а вранці під їхнім тягарем я прокидаюся. Боже мій, Боже мій! Чим я прогнівила тебе? За які гріхи ти караєш мене?
Вона пересіла з крісла на дзиґлик і нахилилася до Атаназа, притуливши голову йому до грудей. У щирих материнських почуттях завжди є чарівність залюбленості. Атаназ цілував очі, чоло, сиве материне волосся зі святим почуттям, прагнучи припасти душею до всього, до чого торкалися губи.
— Я вже ніколи нічого не досягну,— сказав він, намагаючись приховати від матері фатальний намір, що закрався йому в голову.
— Отакої! Ти що, падаєш духом? Ти ж сам казав, що розум усе зможе. Хіба Лютер, маючи всього лише десять пляшечок чорнила, десять стоп паперу й непохитну силу волі, не збурив усієї Європи? Ти заживеш великої слави і творитимеш добро тими самими засобами, якими він творив зло. Чи не твої це слова? Сам бачиш, як уважно я слухаю тебе; я розумію тебе краще, ніж ти гадаєш, бо ще й досі ношу тебе під серцем, і найменша твоя думка відбивається в мені, як відбивався колись твій найменший порух.
— Розумієш, мамо, я тут не доб'юся нічого, і мені не хочеться, щоб ти була свідком моїх страждань, моїх зусиль, моєї скорботи. О моя матусю, дозволь мені покинути Алансон; я волію страждати далеко від тебе.
— А я хочу завжди бути біля тебе,— з гідністю мовила мати.— І то б я погодилася, щоб ти страждав далеко від мене, твоєї сердешної матері, що стане тобі за наймичку, коли виникне потреба, а буде на те твоя воля,— зникне, щоб не стояти на заваді тобі, і навіть тоді не нарікатиме, що ти загордився. Ні, ні, Атаназе, ми ніколи не розлучимось.
Атаназ так палко обняв матір, як умирущий обіймав би саме життя.
— І все ж таки я так хочу,— наполягав він,— інакше ти мене втратиш. Страждати подвійно, за тебе й за себе — то для мене смерть. Адже ти хочеш, щоб я жив?
Пані Грансон розгублено дивилася на сина.
— Он що в тебе на думці! Мені вже про те казали. Отже, ти їдеш?
— Так.
— Ти не поїдеш, не сказавши мені всього, не попередивши мене. Тобі ж потрібні речі, гроші. У мене в нижній спідниці зашиті кілька золотих, візьми їх.