Коли вона заспокоїлася й звикла до гостей, Іван Іванович запросив її поговорити на самоті. Єгорушка вийшов до другої кімнати; тут стояла швейна машина, на вікні висіла клітка з шпаком і було так само багато образів і квітів, як і в залі. Коло машини нерухомо стояла якась дівчинка, засмагла, з щоками пухлими, як у Тита, і в чистенькому ситцевому платтячку. Вона не кліпаючи дивилася на Єгорушку і, як видно, почувала себе дуже ніяково. Єгорушка подивився на неї, помовчав і спитав:
— Як тебе звати?
Дівчинка поворушила губами, зробила плаксиве обличчя й тихо відповіла:
— Атька...
— Це означало: Катька.
— Він у вас житиме,—шепотів у залі Іван Іванович,— якщо ви будете такі ласкаві, ми вам будемо по десять карбованців на місяць платити. Він у нас хлопчик не розбещений, тихий...
— Вже й не знаю, як вам сказати, Іване Івановичу! — плаксиво зітхала Настасія Петрівна.— Десять карбованців — гроші добрі, але ж чужу дитину брати страшної А що як заслабне, або що...
Коли Єгорушку знов покликали до зали, Іван Іванович уже стояв з капелюхом у руках і прощався.
— Що ж? Значить, нехай тепер і зостається у вас,— говорив він.— Прощавайте! Зоставайся, Єгоре! — сказав він, звертаючись до племінника.— Не пустуй тут, слухайся Настасії Петрівни... Прощавай! Я прийду ще завтра.
І він пішов. Настасія Петрівна ще раз обняла Єгорушку, назвала його ангелятком і, заплакана, стала подавати на стіл. Через три хвилини Єгорушка вже сидів поряд з нею, відповідав на її пескінченні розпитування і їв жирні, гарячі щі.
А ввечері він знову сидів за тим самим столом і, поклавши голову на руки, слухав Настасію Петрівну. Вона, то сміючись, то плачучи, розповідала йому про молодість його матері, про своє заміжжя, про своїх дітей... У грубі сюрчав цвіркун, і ледве чутно гула машинка в лампі. Хазяйка говорила півголосом і раз у раз, хвилюючись, впускала наперсток, а Катя, її внучка, лазила по нього під стіл і кожного разу довго сиділа під столом, мабуть, розглядаючи Єгорущині ноги. А Єгорушка слухав, дрімав і розглядав обличчя старої, її бородавку з волосинками, смужки від сліз... І йому було сумно, дуже сумно! Спати його поклали на скрині і попередили, що коли він уночі захоче їсти, то щоб сам пішов у коридорчик і взяв там на вікні курча, накрите тарілкою.
Другого дня вранці приходили прощатися Іван Іванович і о. Христофор. Настасія Петрівна зраділа й зібралась було ставити самовар, але Іван Іванович, який дуже поспішав, махнув рукою і сказав:
— Ніколи нам з чаями та цукрами! Ми зараз підемо.
Перед прощанням всі посідали й помовчали з хвилину. Настасія Петрівна глибоко зітхнула й заплаканими очима глянула на образи.
— Ну,— почав Іван Іванович, підводячись,— значить, ти востаєшся...
З обличчя його раптом зникла ділова сухість, він трошки почервонів, сумно усміхнувся й сказав:
— Гляди ж, учись... Не забувай матері і слухайся Настасії Петрівни... Якщо, Єгоре, добре вчитимешся, то я тебе не забуду.
Він вийняв з кишені гаманець, повернувся до Єгорушки спиною, довго копався в дрібних грошах і, знайшовши гривеника, дав його Єгорушці. О. Христофор зітхнув і не поспішаючи благословив Єгорушку.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа... Учись,— сказав він.—— Працюй, брат... Якщо помру, поминай. Ось візьми і від мене гривеничок...
Єгорушка поцілував його в руку й заплакав. Щось у душі шепнуло йому, що вже він більше ніколи не побачиться з цим старим.
— Я, Настасіє Петрівно, вже подав до гімназії прохання,— сказав Іван Іванович таким голосом, начебто в залі був покійник.—Сьомого серпня ви його на екзамен відведете... Ну, прощайте! Зоставайтесь з богом! Прощай, Єгоре!
— Та ви хоч би чайку випили! — простогнала Наста-сія Петрівна.
Крізь сльози, що заливали очі, Єгорушка не бачив, як вийшли дядько і о. Христофор. Він кинувся до вікна, але в дворі їх уже не було, і від воріт з виразом виконаного обов'язку біг назад рудий собака, що тільки оце гавкав. Єгорушка, сам не знаючи навіщо, схопився з місця й полетів з кімнат. Коли він вибіг за ворота, Іван Іванович і о. Христофор, помахуючи — перший палицею з гаком, а другий патерицею, повертали вже за ріг. Єгорушка відчув, що з цими людьми для нього зникло назавжди, як дим, усе те, що досі було пережите; він сів знеможено на лавочку й гіркими слізьми вітав нове, невідоме життя, що тепер починалося для нього...
Яке Я{ то буде це життя!
1888