З цією бестією треба бути насторожі, — сказав полковник Ауреліано Буендіа своїм офіцерам. — Для нас такий чоловік небезпечніший за військового міністра.
Тоді один молоденький капітан, що сміливістю, як правило, не вирізнявся, обережно підніс догори вказівного пальця.
А це дуже просто, полковнику, — мовив він. — Треба його вбити.
Полковника Ауреліано Буендіа стривожила не жорстока пропозиція, що на якусь частку секунди випередила його власну думку, а та форма, в якій її було зроблено.
І не ждіть, щоб я віддав такий наказ, — відповів він.
Наказу він справді не дав.
Однак п'ятнадцять днів по тому генерал Теофіло Варґас натрапив на засідку й був порубаний на шматки ударами мачете, а полковник Ауреліано Буендіа перебрав на себе головне командування. Тієї самої ночі, коли його влада була визнана всіма командирами повстанців, він зненацька прокинувся, охоплений наглим жахом, і почав кричати, щоб йому принесли ковдру.
Внутрішній холод, що проймав його аж до кісток і мучив навіть під палючим сонячним промінням, не давав йому спати багато місяців, аж поки зрештою перейшов у звичку. Сп'яніння від влади почало змінюватися спалахами глибокого невдоволення собою. Намагаючись вилікуватися від постійного холоду, він наказав розстріляти молодого офіцера, який порадив убити генерала Теофіло Варґаса. Його накази виконували, перш ніж він устигав віддавати їх, ба навіть перш ніж устигав їх намислити, і завжди переступали ті межі, до яких він сам насмілився б дійти. Заблукавши в пустелі своєї неосяжної влади, він відчув, що втрачає орієнтацію. Його дратували вітальні вигуки натовпу в захоплених ним містах, і йому здавалося, що так само ці ж люди вітали його ворогів. Хоч би де він був, усюди зустрічав юнаків, котрі дивилися на нього такими самими, як у нього, очима, говорили з ним таким самим, як у нього, голосом, вітали його з тією самою недовірою, з якою він вітав їх, і називали себе його сйнами. Він почував себе ніби подвоєним, розмноженим — і від цього ставав самотнішим, аніж будь-коли. У нього зміцніла певність, що офіцери дурять його. Він збайдужів до герцога Марлборо. "Найкращий друг той, який уже помер", — часто казав він у ті дні. Він стомився від безнастанної підозріливості, від зачарованого кола вічної війни, у якому кружляв, залишаючись, по суті, на тому самому місці, тільки дедалі більше старіючи, дедалі більше виснажуючись і дедалі менше розуміючи: чому, як, доки? І завжди хтось стояв за межами окресленого крейдою простору, в центрі якого він перебував. Хтось, кому бракувало грошей, у кого захворів на коклюш син, хто мріяв заснути навіки, бо був ситий по саму зав'язку цією клятою війною, і хто, однак, збирав рештки своїх сил, виструнчувався й доповідав: "Усе спокійно, полковнику". А спокій якраз і був найстрашнішою річчю в цій нескінченній війні: він означав, що нічого не відбувається. Приречений на самотність, покинутий своїми передчуттями, рятуючись від холоду, який супроводитиме його аж до скону, полковник Ауреліано Буендіа намагався знайти в Макондо останній притулок, погрітися біля вогню своїх найдавніших спогадів. Його апатія була така глибока, що коли йому доповіли про прибуття делегації ліберальної партії для обговорення з ним найважливіших політичних питань, він тільки перевернувся на другий бік і навіть не розплющив очей.
— Відпровадьте їх до шльондр, — сказав він.
Члени делегації — шестеро адвокатів у сурдутах і циліндрах — з рідкісним стоїцизмом зносили пекуче листопадове сонце. Урсула поселила їх у себе в будинку. Більшу частину дня вони потайки радилися, замкнувшися в спальні, а ввечері просили дати їм охорону та ансамбль акордеоністів і наймали для себе весь заклад Катаріно. "Не заважайте їм, — наказав полковник Ауреліано Буендіа. — Я дуже добре знаю, що їм потрібно". Довгождані переговори, які відбувалися на початку грудня, забрали менше години, хоча багато хто завбачав, що вони перейдуть у нескінченну дискусію.
Цього разу полковник Ауреліано Буендіа не ввійшов у крейдяне коло, що його окреслили ад'ютанти в задушливій вітальні біля схожої на примару піаноли, вкритої, мовби саваном, білим простирадлом. Він сів на стілець поряд зі своїми політичними радниками й, угорнувшися в плащ, мовчки слухав короткі пропозиції делегатів. Його просили, по-перше, відмовитися від перегляду прав на землю, щоб вернути партії підтримку землевласників-лібералів; по-друге, відмовитися від боротьби із церквою, щоб дістати опертя серед віруючих; і, нарешті, відмовитися від вимоги рівних прав для законних і незаконних дітей, щоб зберегти святість родинного вогнища.
Отже, — усміхнувся полковник Ауреліано Буендіа, коли було зачитано всі пункти, — ми боремося тільки за владу.
Ці поправки обумовлені тактичними міркуваннями, — відказав один з делегатів. — Нині це найголовніше — розширити наше опертя в народі. А там побачимо.
Тут поквапився втрутитись один із політичних радників полковника Ауреліано Буендіа.
Це суперечить здоровому глуздові, — заявив він. — Якщо ваші поправки добрі, то, виходить, і режим консерваторів добрий. Якщо з допомогою ваших поправок нам удасться розширити опертя в народі, як ви кажете, то, виходить, і режим консерваторів має в народі широке опертя. Отже, в підсумку, ми будемо змушені визнати, що протягом двадцяти років боролися проти інтересів нації.
Він збирався говорити далі, але полковник Ауреліано Буендіа спинив його.
Не гайте даремно часу, докторе, — мовив він. — Найголовніше те, що віднині ми боремося тільки за владу.
Все ще всміхаючись, він узяв вручені йому делегацією папери й наготувався підписати їх.
Коли так, — сказав він на закінчення, — то у нас заперечень немає.
Його офіцери ошелешено перезирнулися між собою.
Даруйте мені, полковнику, — тихо мовив полковник Герінельдо Маркес, — але це зрада.
Полковник Ауреліано Буендіа затримав у повітрі вже вмочене в чорнило перо і обрушився на сміливця всім тягарем своєї влади.
Здайте мені вашу зброю, — наказав він.
Полковник Герінельдо Маркес встав і поклав зброю на
стіл.
Ідіть до казарми, — наказав йому полковник Ауреліано Буендіа. — Відтепер ви в розпорядженні революційного трибуналу.