Входять Карпо, Демид і Іван.
ЯВА XI.
Ті ж, Карпо, Демид і Іван.
Демид. Здоровенькі були, мамо! (Цілує руку Тетяни.)
Тетяна. Доброго здоровля! Тілько-що приїхали, саме на обід; мабуть, будуща теща ще жива! Вибачайте ж, ми гостей ждемо. Ходім, дочко, ходім, Явдохо, готовити стіл. (Ідуть.) Карпе, будь ласка, достань на вечір печериць.
Карпо. Та я ж вам достав уже.
Василина. Мамочко!
Тетяна. Не годяться, зчервивіли.
Василина, цілує матір, до Карпа: — Старі!
Явдоха, сміється.
Тетяна. Чуєте! Загуркотіло!... Приїхали!! Раптом іде у двері, за нею Явдоха й Василина.
Карпо, біля вікна. — Справді приїхали!
Надворі голос Тетяни: Діти мої! Сини мої, соколи мої!
Голос Василини, весело викрикує: І я скінчила, І я скінчила!
Карпо й Демид ідуть у двері.
Іван. Суєта!
Завіса.
ДІЯ IІ
Проста хата, світлиця. На полу багато одежі, килимків, подушок у цвітних наволоках. Великий стіл. Віденські стільці, канапка. Обідають усі. Михайло сидить на покуті, коло нього: з одного боку Петро, з другого Карпо й батько; далі з обох боків сидять: Демид, Іван і Василина. Мати й Явдоха подають обід.
ЯВА І.
Михайло, їсть. — Порося чудово засмажене, і полковник Сорокотисячников похвалив би! Недавно я обідав у нашого директора. Подавали теж порося — куди! Ні один повар так не засмажить поросяти, як мама!... А начинка, начинка — таїть!...
Макар. їжте, діти, їжте, та вибачайте, що все просте, хуторське!
Карпо. Дай, Боже, повік!
Петро. О, як би нас у городі годували хуторськими харчами, добре б було!
Макар. Погано в городі годують. Я колись з тобою обідав.
Михайло. Наш директор і його брат, полковник Сорокотисячников, люблять смашно поїсти... А я до кулінарії маю охоту.
Їсть.
Макар, до Карпа. — До чого Михайло має охоту ?
Карпо. Любе поварювать.
Макар. А!...
Михайло, проковтнувши. — І навчив я свого директора деяким приправам, так він часто кличе мене попробувати обід по мойому рецепту. Особливо нам печериці вдаються.
Входить Явдоха й Тетяна. Одна несе макітру з варениками, а друга кисіль на емаліованому блюді. Василина хутко приймає тарілки, Явдоха ставить макітру, Тетяна блюдо з кисілем, потім достають тарілки з шафи, що тут же стоїть, і переміняють: Михайлові, Петрові й Демидові. Все робиться хутко, а разом з тим іде балачка.
Тетяна. Завтра достанемо й ми печериць! Михайле, вареничків! Так, як ти любиш: запечені у свіжому маслі зі сметаною. Петю, а ти? Їж, сину, бач, як вимучився! Василино, внеси зливок до кисілю. Їжте, діти, їжте!
Василина встає.
Явдоха. Сиди, сиди, я сама! Пішла
Петро. От, як би таких вареників дали в кухмістерській, та ще на голодні зуби!...
Іван. Можна луснути.
Михайло. Ха, ха, ха! У кухмістерській! І в нашого директора не дадуть! Дорого. Подумай! Свіже масло і сметана в городі!... А вареник любить масло і сметану: ллєш, ллєш, а він вбіра, та й убіра в себе; за те ж як і запечеться в цій приправі, прямо — безе!
Тетана. Що ти сказав, сину?
Михайло. Безе! Поцілунок!
Іван. Добрий поцілунок! Як брусом зазяже в животі, то мусиш цілувати бабу-знахарку, щоб одшептала!
Михайло. Ха, ха, ха!
Тетяна. А ти їж кисіль, коли боїшся вареників.
Іван. Чого я їх буду боятись? Ого! Нехай вони мене бояться!
Явдоха вносить молоко. Їдять, розказують, приймають, що було на столі, і виносять.
Карпо, по павзі. — Ну, браття! Вип’ємо ще за здоровля батька й матері, що годували нас, одягали, вчили й до розуму довели.
Всі. Будьте здорові, тату, мамо!
Карпо. Випийте ж і ви, мамо. (Наливав й дає.) Явдохо! (Дає.)
Демид, до Василини. — Мені так приятно в вашій сім’ї, мов у рідних.
Василина. Я навіть забула, що ви чужий.
Демид. Спасибі! Слова ці для мене дуже дорогі.
Тетяна й Явдоха. Пошли, Боже, всім щастя!
Макар, через сльози. — Щоб... щоб... ви наш рід возвеличили і прославили, щоб до ґенералів дослужились!...
Петро. Спасибі!
Михайло. Дослужимось! Встає, цілує батька, матірь. От тепер би кофейку та гавану.
Тетяна, до Карпа. — А ти, сину, і забув кофію купить?
Карпо. Забув!
Макар, до Карпа. — А гавану?
Карпо. То дорога цигарка, тату.
Макар. А-а!
Іван, до Михайла. — А ти курив коли-небудь гавану?
Михайло. Курив! А ти?
Іван. Цілу сотню мав. Не люблю, роздав.
Михайло. Невже?
Макар. Та бреше він: де б він достав, як воно дороге?
Іван. От ви вже, тату, не вірите, що я курив добрі цигаркй. Не забувайте, що я старший писарь!... Як наші поверталися з Китаю через Одесу, так мені привіз гостинця мій приятель.
Петро. А чом ти не поїхав у Китай? Побачив би світа!
Іван. Не захотів.
Михайло. Чого так? Грошей би привіз.
Іван. Я не люблю чужого.
Макар. Він любе спать.
Іван. Хто спить, той не грішить.
Михайло. І то правда. Заспівати б. А-а! Іване! Зацвірчи, брате, цвіркуном! Після такого обіду приятно посміятись і згадати дитячі літа.
Петро. Ні, свисни соловейком!
Іван. Забув уже всі штуки.
Михайло. Невже забув? Жаль!
Іван. Давня річ!
Петро. А як з театра виводили за те, що цвіркуном кричав, — забув?
Карпо, сміється. — Про це недавно згадували.
Іван. Ні, я цього не забув і не забуду... А от мені цікаво: чи ви з Михайлом пам’ятаєте, як вас обох виводили з церкви за вуха?
Михайло. Коли?
Тетяна. Бог зна, що вигадав!... Ніколи я не повірю, щоб Михайла, або Петра — виводили з церкви, та ще за вуха!
Іван, сміється. — От же, їй-Богу, виводили!
Тетяна. Не вірю!
Макар. Вигадки!
Іван. Він же, тату, тоді не був учителем, а дитиною. Петре, невже й ти забув?
Петро, сміється. — А виводили.
Михайло. Чорт зна що!... Може, Петра й виводили, тільки не мене.
Петро. Обох вивели! Пам’ятаєш, ми були раз на страсті, я тобі показав трубочиста, що стояв у церкві, як з кагли виліз. Ти розсміявся, вхопив себе за носа, щоб не вибухнув сміх, — та надувся, рука сприснула з носа, і ти кикнув на всю церкву, а я й собі!... Де не взявся кучерявий сторож, пам’ятаєш?
Іван. Живжа брівжа, собача карівжа, ашіна, радова, кошки, ношки, собачі торошки! (Сміється!)
Михайло. Дурацькі слова!
Петро. Ха, ха, ха! І видумають! Так цей самий, кучерявий, узяв нас одного і другого за вуха й так, як пару бичків, співаючи разом із хором "разбойника", — вивів з церкви!
Михайло. Нічого подібного... Нарешті, це зовсім лишні згадки. Охота! Мама може пригадати ще й не такі випадки, коли ми спали в колисці... Зовсім лишнє!...