РОБЕРТ. Ох, Поллі, та стрепенися ти. Здоровий глузд ніколи не був твоїм сильним боком, та це вже занадто. (Він відходить із відразою).
ПУЛАНЖІ (непохитний). А що доброго в здоровому глузді? Якби ми вже так слухалися здорового глузду, то давно би приєдналися до герцога Бургундського та англійського короля. В їхніх руках зараз половина країни, до самої Луари. Включно і з Парижем, і з цим замком, — ви самі чудово знаєте, що ми здали його герцогу Бедфордському і що ви утримуєте його тільки на чесному слові. Дофін забився у Шиноні, як пацюк у своїй норі, і не збирається боротись. Ми навіть не знаємо напевно, чи він насправді є дофіном, адже його мати заперечує це, а кому як не їй знати краще? Тільки вдумайтесь! Королева заперечує законність власного сина.
РОБЕРТ. Вона видала свою дочку заміж за англійського короля. Тож чи будеш її звинувачувати?
ПУЛАНЖІ. Я нікого не звинувачую. Та через неї дофін опинився біля розбитого корита, те саме може статись і з нами. Англійці і до Орлеана доберуться, Бастард не здатен буде їх зупинити.
РОБЕРТ. Він переміг англійців рік тому, під Монтаржі, я був із ним.
ПУЛАНЖІ. Це було рік тому, а зараз його солдати боягузи, і він не може робити дива. А я кажу вам, що на даний час нас може врятувати тільки диво.
РОБЕРТ. Ну гаразд, Поллі, я не маю нічого проти дива. Біда в тому, що нині дива більше не трапляються.
ПУЛАНЖІ. Раніше я теж так думав. (Підводиться й задумливо наближається до вікна). За теперішніх обставин ми повинні хапатись за кожну волосинку. Я вам кажу, в цій дівчині є щось особливе.
РОБЕРТ. Ох! Ти віриш, що ця дівчина може робити дива, чи що?
ПУЛАНЖІ. Я гадаю, що вона сама — диво. Хай там як, вона, можливо, наш останній козир. Краще розіграти його, ніж одразу здаватись. (Він підходить до башти).
РОБЕРТ (вагаючись). Ти справді так думаєш?
ПУЛАНЖІ (повертаючись до нього). Хіба нам залишається думати щось інше?
РОБЕРТ (підходячи до нього). Слухай, Поллі. Якби ти був на моєму місці, ти б дозволив цій дівчині розкрутити себе на шістнадцять франків за коня?
ПУЛАНЖІ. Я заплачу за коня.
РОБЕРТ. Ти заплатиш?!
ПУЛАНЖІ. Так — на підтвердження мого рішення.
РОБЕРТ. Ти справді поставиш шістнадцять франків на цей безнадійний задум?
ПУЛАНЖІ. Це не ставка.
РОБЕРТ. А що ж тоді?
ПУЛАНЖІ. Я впевнений, що задум вдасться. Її слова та палка віра в Бога запалили надію і в мені.
РОБЕРТ (здається, опустивши руки). Господи. Ти такий самий божевільний, як і вона.
ПУЛАНЖІ (палко). Нам потрібно зараз декілька божевільних. Подивіться, до чого нас довели розсудливі люди!
РОБЕРТ (вагання беруть гору над його вдаваною впевненістю). Я почуватимусь рідкісним дурнем. Та якщо ти впевнений…
ПУЛАНЖІ. Я досить упевнений, щоб вирушити з нею до Шинона, — хіба що ви зупините мене.
РОБЕРТ. Так не чесно. Ти покладаєш відповідальність на мене.
ПУЛАНЖІ. Все залежить від вашого рішення, яким би воно не було.
РОБЕРТ. Яким же воно має бути? Ти не розумієш, наскільки мені незручно через це. (Повільно переходячи з місця на місце, надіючись, що Йоанна все вирішить за нього). Гадаєш, мені з нею ще поговорити?
ПУЛАНЖІ (підводячись). Так. (Він підходить до вікна і гукає). Йоанно!
ГОЛОС ЙОАННИ. Він відпускає нас, Поллі?
ПУЛАНЖІ. Підіймайся сюди. (Звертаючись до РОБЕРТА). Залишити вас із нею наодинці?
РОБЕРТ. Ні, залишайся тут. Будеш підтримувати мене.
ПУЛАНЖІ сідає на скриню. РОБЕРТ повертається до свого крісла господаря, але не сідає, щоб надати собі більш переконливого вигляду. Входить ЙОАННА, радіючи добрим новинам.
ЙОАННА. Жан дасть половину на коня.
РОБЕРТ. Що ж! (Сідає, виснажений).
ПУЛАНЖІ (поважно). Сідай, Йоанно.
ЙОАННА (дивлячись на РОБЕРТА, щоб переконатися). Можна?
РОБЕРТ. Чини як кажуть.
ЙОАННА робить реверанс та сідає на стілець між ними. РОБЕРТ намагається звучати якомога владніше, дещо зверхньо, ховаючи в такий спосіб свою збентеженість.
РОБЕРТ. Як звати тебе?
ЙОАННА (невимушено). В Лотарингії мене називали Дженні, а тут, у Франції, — Йоанна. Солдати називають мене Діва.
РОБЕРТ. А яке твоє прізвище?
ЙОАННА. Прізвище? Це що таке? Іноді мій батько називає себе Д'Арк, та я нічого про це не знаю. Ви знаєте мого батька, він…
РОБЕРТ. Так, так, я пам'ятаю. Ти, здається, родом з Домремі в Лотарингії.
ЙОАННА. Так, але яке це має значення? Ми всі говоримо французькою.
РОБЕРТ. Питання тут не ти ставиш. Ти тільки відповідаєш на них. Скільки тобі років?
ЙОАННА. Сімнадцять, кажуть. Могло бути й дев'ятнадцять. Точно не пам'ятаю.
РОБЕРТ. Що ти мала на увазі, коли сказала, що святі Катерина та Маргарита спілкуються з тобою щодня?
ЙОАННА. Вони так і роблять.
РОБЕРТ. А які вони з себе?
ЙОАННА (раптом дуже твердо). Я вам про них нічого не скажу.
РОБЕРТ. Але ж ти їх бачиш, говориш з ними, як оце зараз зі мною?
ЙОАННА. Ні, зовсім не так. Я не можу вам сказати, облиште про мої голоси.
РОБЕРТ. Що ти маєш на увазі? Які голоси?
ЙОАННА. Я чую голоси, які вказують мені, що робити. Вони від Бога.
РОБЕРТ. Та ні, це все твоя уява.
ЙОАННА. Звичайно. Як же ще Господь передає нам свої слова, коли не через уяву?
ПУЛАНЖІ. Шах-мат!
РОБЕРТ. І жодного страху! (До ЙОАННИ). То Бог каже, ти повинна зняти облогу з Орлеана?
ЙОАННА. І коронувати дофіна в соборі в Реймсі.
РОБЕРТ (хапаючи повітря). Коронувати доф… О Боже!
ЙОАННА. І вигнати англійців із Франції.
РОБЕРТ (саркастично). А ще що?
ЙОАННА (чарівно). На сьогодні це все, дякую, мсьє.
РОБЕРТ. Ти гадаєш, що зняти облогу так само легко, як вивести корову з болота? Гадаєш, будь-хто може отак взяти і воювати?
ЙОАННА. Я не думаю, що це буде надзвичайно важко, коли з нами Бог і коли ми готові довірити Йому наші душі. Солдати ж — звичайні люди.
РОБЕРТ (суворо). Звичайні?! Ти коли-небудь бачила, як воюють англійські солдати?
ЙОАННА. І все ж вони не більше ніж люди. Бог зробив їх такими ж, як нас, тільки дав їм іншу країну й мову, і те, що вони хочуть захопити нашу країну і розмовляти нашою мовою, — проти Його волі.
РОБЕРТ. Хто вбиває всю цю маячню тобі в голову? Хіба ти не знаєш, що солдати підкоряються своєму феодальному лордові, незалежно від того, чи це герцог Бургундський, чи король Англії або Франції? І до чого тут, якою мовою вони говорять?