Як і Естер Самерсон, вона мимоволі викликає насмішку над своїм автором, однак, хоч писаний з дещо зайвим захопленням, та все ж таки генієм, її образ благочестивої людини не втрачає правдоподібності. Твен помилився скоріше в описі, ніж в оцінці. Ендрю Ланг і Марк Твен змальовують Жанну як вродливу, жіночну вікторіанку, та при цьому визнають її талант лідера, хоч шотландський вчений трохи менш романтичний, ніж лоцман з Міссісіпі. Знову ж таки, Ланг — скоріше критик, ніж біограф, тоді як Марк Твен з біографії робить роман.
Протестанти не збагнули середньовіччя
Все ж таки всі письменники мали одну спільну ваду — брак розуміння. Аби збагнути історію Жанни, необхідно зрозуміти не лише її характер, а й середовище. Жанна настільки вражала суспільство дев'ятнадцятого-двадцятого століть, як вразила б нас, з'явись вона у бойових обладунках п'ятнадцятого століття на Пікадиллі.[11] Для того, щоб її збагнути, потрібно розуміти християнство і католицьку церкву, святу Римську імперію і феодальний лад такими, як вони були і сприймалися в середньовіччі. Якщо ви плутаєте Середні віки з Темними віками, і якщо насміхаєтеся з "середньовічної" сукні своєї тітоньки, маючи на увазі моду 1890-х, і якщо ви переконані, що з часів Жанни світ зробив величезний крок уперед, як у моральному аспекті, так і в технічному, то ви ніколи не зможете втямити, чому Жанну спалили, так само як і не зможете уявити себе одним із асесорів, котрі голосували за її спалення; і побачите, що ви самі не знаєте про неї нічого суттєвого.
Для міссисипського лоцмана досить природно заплисти трохи не в той бік в розумінні середньовічної Європи. Чого ще можна очікувати від Марка Твена, наївного іноземця, байдужого до краси середньовічних церков, автора роману "Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура", в якому вуличний араб веде розповідь про середньовічних лицарів і дам. Ендрю Ланг був більш начитаним, але як і Вальтер Скот, він скоріш захоплювався романами середніх віків, ніж історичними записами високорозвиненої європейської цивілізації, що трималась на католицькій вірі. Обоє хрещені як протестанти, вони виросли під великим упливом від всього вивченого та прочитаного і уявляли собі католицьких єпископів, які спалювали єретиків, найжорстокішими катами; а також вірили, що всі єретики були катарами або гуситами, або євреями, або протестантами з великої літери і що Інквізиція була камерою тортур, навмисно створеною виключно для спалення єретиків. Тож і не дивно, що вони описують П'єра Кошона, єпископа Бовеського (суддю, котрий відправив Жанну на вогнище), як безсовісного негідника, який ставив кожне питання, немов пастку, аби її впіймати та знищити. Інших кількадесят асесорів, знавців права і закону Божого, вони вважали точними копіями Кошона, з невеличкою відмінністю в тому, що ті мали нижчі крісла та інші головні убори.
Відносна справедливість суду над Жанною
Насправді ж англійці закидали Кошона погрозами і образами за його тактовне ставлення до Жанни. Сучасний французький письменник заперечує, що Жанна згоріла, і дотримується думки, ніби Кошон допоміг їй таємно втекти, спаливши натомість когось іншого, і що самозванка, яка пізніше в Орлеані видавала себе за неї, була ніким іншим як справжньою Жанною. Доводячи це припущення, він посилається на прихильність Кошона до Жанни. Його претензія до асесорів полягає не в тому, що вони були зграєю негідників у мантіях, а в тому, що працювали підставними політичними партизанами ворогів Жанни. Це слушне зауваження до всіх судових процесів, але за відсутності незаангажованого трибуналу цього практично не уникнути. Французькі прихильники вели б судовий процес над Жанною так само несправедливо, як і французькі противники, тому навіть рішення рівномірно сформованого трибуналу було б для неї однаково безнадійним. Такі ж претензії висувалися до рішення німецького трибуналу у справі Едит Кавел[12] та до англійського — у справі Роджера Кейсмента,[13] та обоє пішли на смерть, бо нейтральних трибуналів просто не існувало. Едит, як і Жанна, була єретичкою: у розпал війни вона на увесь світ заявила, що "одного патріотизму замало". Вона доглядала ранених ворогів, допомагала їхнім в'язням утекти, абсолютно не приховуючи, що готова простягнути руку милосердя кожному біженцю і постраждалому, не питаючи, на чиєму вони боці, бо перед Богом — усі рівні: Томмі та Джеррі — і Піту Le poilu.[14] Чи не хотіла б Едит повернутися в середні віки, заручитися підтримкою п'ятдесяти цивільних, котрі знаються на законі, склали присягу служити Господу та котрі б допомогли двом досвідченим суддям вести її справу відповідно до католицького закону християнства і тижнями, засідання за засіданням, відстоювати її невинність? Воєнна інквізиція її часів сильно не церемонилась. Едит розстріляли; а її співвітчизники, вбачаючи нагоду в такий спосіб провчити ворогів за їхню нетолерантність, звели їй пам'ятник, обминувши, однак, напис на п'єдесталі: "Одного патріотизму замало"; за цей злочин їм знадобиться заступництво Едит, коли вони самі постануть перед судом Божим, якщо тільки небесні сили помилують їх, вважаючи, що навіть такі боягузливі брехуни можуть заслужити прощення.
Гадаю, з цього приводу більш нема чого додати. У далекі часи Жанну переслідували так само, як це зробили б і зараз. Розстріл чи повішення замість спалення після клопітливого судового розгляду з дотриманням закону можуть здатися нам милосерднішим покаранням. Однак щодо толерантності, то суд та страта в Руані 1413 року могли відбутися так само і в наш час, тож ми не можемо тішитись такою вже чистою совістю. Якби нам довелося судити Жанну сьогодні в Лондоні, її б терпіли не більше, ніж міс Сильвію Панкгерст,[15] чи секту "Обраний народ", чи батьків, які не відпускали дітей до початкової школи, чи будь-кого, хто, виправдано чи ні, переступив встановлену суспільством межу терпимого.
Жанну судили не за політичні злочини
Судова справа Жанни, на відміну від випадку з Кейсментом, не була національною політичною справою. Церковні суди та суди Інквізиції (Жанну судили обидва) були судами християнськими, тобто міжнародними, її судили не як зрадницю, а як єретичку, шахрайку, чаклунку та ідолопоклонницю. Її обвинуватили не за політичний злочин проти Англії чи Бургундський заколот у Франції, а за злочин проти Бога та проти моральності християнства в цілому. Хоч ідея, яку ми називаємо націоналізмом, була незнайома християнському суспільству середніх віків і могла послужити додатковим обвинуваченням Жанни у єресі, та, однак, не послужила; припущення, що такий французький державний орган як суд буде прихильнішим до англійців (навіть якби ті були напрочуд зговірливими з Францією, а не навпаки), ніж до француженки, котра їх перемогла, є абсолютно безпідставним.