Розговоривсь Валентія отець.
Все розказав, що знав; не утаїв
Своєї муки і своїх надій.
Які поклав на нього. "Кажете.
Що син мій спас від смерті ваше чадо!
О, дякую богам за ту годину,
Коли се сталось! Так тепер я вправі
Жадать від вас, просити вас; зробіть
І ви для мене ту саму прислугу!
Спасіть мені моє дитя! Влічіть
Від лютої недуги лікаря!
Хрестіть його — я не бороню вам,
Але спонукайте, щоб повернув
До давнього, трудящого життя,
Щоб жив з людьми, як чоловік, не біг
В ліси, як дик, не крився, як розбійник,
Не марнував життя, ума і сил,
Не вгонював у гріб мене предчасно!"
І батько заридав. Зворушений,
Його оповість вислухав Памфилій
І похитав поважно головою.
"Тяжка се справа! Дивний се наш час!
Не так письменний я й далекоглядний.
Щоб зрозуміть його течії всі,
Но з досвіду щоденного міркую...
Якийсь понурий дух ввійшов в людей,
Якийсь таємний біль неозначенний,
Що бридить їм життя, людей і світ,
Що розриває узи віковії,
Природні узи. Мов води прагнущий,
Так люди ті в недузі болю хочуть,
Вмирають тим, що вмерти враз не можуть.
Страшна се слабість, заразлива нині!
Немов чума, що за життя недужих
Все тіло їх до кості розкладає;
Так духовий недуг той наших днів
Весь світогляд валить і ломить, весь
Стрій мислей цілковито вивертає.
Що вчора ще вважалось людським, добрим,
Вважаєсь нині найтяжчим гріхом;
Що вчора сміх будило — нині мучить;
В чім сумнівались вчора — нині вірять,
І, що найгірше, в одурі якімсь
Бажають запечатувати кров’ю
І муками ту віру, мов гадають,
Що за фальшиву віру, за обман,
За помилку і кров не попливе!
Тяжка се справа! Жаль, і дуже жаль,
Що й син ваш тож попав на сю дорогу!
Та що ж, попробую, що в моїй силі!"
І, помолившися, пішов Памфилій
За сумовитим батьком, шепчучи
Молитви по дорозі, щоб господь
І ум його, і серце освітив.
Ввійшовши до Валентія в’язниці,
Кайдани батько з сина мовчки зняв
І мовчки вийшов. Наблизивсь Памфилій
І, осінившися знаком хреста,
Сказав: "Прославлен будь господь на небі,
Що в серці твоїм, сину, розбудив
Бажання правди, світла й царства свого!
Я, смирний раб його, сосуд скудельний,
Вважатимусь щасливим — отворити
Тобі, освіченому, двері раю.
Велика, сину, слава твоїх діл
Пішла по світі, чесна, добра слава.
Багато ти страждущих укоїв,
Багато сліз сирітських осушив, —
А всі вони записані у бога.
Бо бог наш, сину, милосердя бог,
І син його сказав святеє слово:
"Не кождий, що мні скаже "Господи!
господи!"
Ввійде до царства мого!" Віра, сину,
Без діл мертва, і лиш трудящі руки
Та щире серце гори переносять".
Стояв Валентій, слухав і стовпів,
Мов кожде з тих спокійних, ясних слів
Було ударом молота в чоло.
Вкінці отямивсь, голову схилив
І смирно обізвавсь: "Я грішний, отче!"
"Бог милосердний, сину, — відказав
Памфилій, — лік лишив нам і на гріх.
Коли у тебе сокрушене серце
І щирий жаль, то сповідайсь гріхів.
Я маю вдасть простити їх тобі".
І звільна, запинаючись, розкрив
Валентій всі свої грижі й печалі
Перед Памфилієм, все те, що після
Розмови з старцем зрушена душа
З глибин сердечних вигребла й страшним
Гріхом вважала. Стиха, добродушно
Всміхавсь Памфилій, слухаючи тих
Уриваних, гарячих слів. Він бачив
Перед собою ясну, чисту душу,
Що рвесь невдержно до добра й до правди,
Та бачив разом, над яку безодню
Страшенних сумнівів, грижі, розпуки
І самознищення дійшла душа та,
Як тяжко з небезпечних тих шпилів
Звести її на рівную дорогу
Спокою й умірковання, що скромно
Веде по розграні добра і зла.
"Мій сину, — рік він, як скінчив Валентій, —
Один ще гріх, найбільший з всіх гріхів,
Ти утаїв мені". —
"Який гріх, отче?" —
Спитав Валентій і поблід з тривоги.
"Страшенний гріх: невіру в ласку божу!
Чи думаєш, що на землі й на небі
Є хто безгрішний, крім одного бога?
Сім раз на день упаде й праведник
І сім раз встане. Бог, як батько добрий,
Всі наші слабості найліпше знає,
Бо нас слабими сотворив; не так
Болить його наш гріх, як веселить
Наш жаль, покута й щира хіть поправи"
"О так, поправи щиро я бажаю!
Хрести мя, отче, і благослови
Спокутувать гріхи свої в пустині,
В молитві, сльозах, в строгій самоті!"
"Хрестити радо я хрещу тебе, —
Сказав Памфилій, — але йти в пустиню
Благословить тебе не можу, сину". —
"Не можеш?" —
"Ні, так, як господнім словом
Благословить не можу зла, убійства,
Непошанівку заповідей божих".
"Хіба ж се зло — молитись і терпіти?" —
"Чи ж се добро — вбивать вітця старого?" —
"Щоб тішить батька — я вбиваю душу", —
"А вбивши батька, ти спасеш її?" —
"Іду туди, де менш покус до зла". —
"Герой іде туди, де густше стріл". —
"Я не герой, я зла не переможу". —
"Сли так, то й назви христянина ти
Не стоїш. Не втікать від зла казав
Христос, а з злом боротися щосили.
Бо як почнем усі від зла втікати,
То запанує зло на всій землі.
Повір мні, сину, світ не є так злий,
Як гуторять пустинники-аскети,
Котрі його й не знають. Много можна
Добра зробити, люблячи людей,
І те добро напевно переважить
Усі гріхи, з життям тим нерозлучні.
І вір мні, борше вступить в царство боже
Любов без віри, ніж віра без любви"
Валентій слухав, але не вступали
Слова ті до його душі; якесь
Підозріння будилось в нім, чи се
Не підступ батька, щоб зловить його.
Коротка аскетична практика
Порозпускала вже коріння в серці.
І він рішивсь на підступ підступом
І хитрістю на хитрість відповісти.