— І раптом… — повторив я, відчуваючи, що він ось-ось скаже те, що може запросто стати фіналом моєї химерної пригоди.
— І раптом той чиновничок, перодряп той за словами великороса Василя Розанова "спалив миколаївську Русь". Га? Як вам? Що ви скажите на це, добродію?
— Цілком і повністю поділяю думку пана… е-е… Розанова.
— А детальніше про це сам Гоголь скаже у "Вибраних місцях з листування з друзями": "Про мене багато говорили, розбираючи деякі мої сторони, але головної суті моєї не визначили. Її чув один тільки Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було цієї здатності виставляти так яскраво вульгарності життя, уміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся та дрібнота, яка вислизає від очей, мигнула б гостро всім в очі. Ось моя головна властивість, що належить одному мені і якої точно немає в інших письменників". Здавалося б для чого таке пояснення? Та ще для генія. Ви не задумувалися над цим, га? (На жаль, я над тим і справді не задумувався). І суть не в тому, що ще тоді, за його життя була причина для такого "зізнання". Гоголь передбачав — він був пророком! — що вони ще і ще будуть. В майбутньому. У нашому сьогодні будуть, і будуть ще й у завтрашній будучині — ось у чому суть, панове-добродії. А не в тому, що його, мовляв, поховано живим… Чи не правду я кажу?
— Правда ваша, пане Магістре. Наша преса ласа… ба, навіть, жадібна до сенсацій. Ось і недавно я в одній з газет побачив інтригуючий заголовок "Чи жив Гоголь після смерті?" Себто, як отямився в труні після летаргійного сну… І далі газета зазначає, що повністю відмінити версію про поховання Гоголя живим ще не можна, але… До речі, Гоголь помер у вісім ранку 21 лютого 1852 року, але маску знімали через вісім годин після констатації смерті… В музеї його імені, що у Великих Сорочинцах, зберігається посмертна маска Миколи Васильовича. Так ось, співро-бітники музею вас запевнять: її знімали, коли на лиці письменника і на його тілі вже почали з’являтися трупні плями і перші ознаки розкладу… Більш того, маску накладали 45 хвилин, протягом яких всі верхні дихальні — і це головне — шляхи були повністю перекриті. Отже, Гоголь не міг бути — це стовідсотково точно! — похованим сплячим у летаргійному сні. Він був похованим мертвим. А тому є всі підстави твердити, що Гоголь помирав тільки один раз… Взагалі, смерть великих людей здебільшого буває незвичайною — чим і привертає увагу. Тривалість життя в творців поетів, письменників, художників — значно коротша в порівнянні з життям звичайної людини. Що ж до геніїв, то вони або самі йдуть в інші світи, наклавши на себе руки, або гинуть в розквіті свого великого таланту. Що й сталося з Гоголем.
— Ось-ось… А ще згадуваний Василь Розанов зізнаватиметься в році 1918-му (на "пожарищі миколаївської Русі"): "Я все життя боровся і ненавидів Гоголя (мабуть, за те, що душа його навічно залишилася біля Диканьки) і в 62 роки думаю: "Ти переміг, страшенний хохол!" Той хохол, який побачив руську душеньку з її "пекельним вмістом"… До речі, саме Василь Розанов якось з гіркотою скаже, що "Росія — художня нація". І додасть всього лише одне слово: "З анекдотом". Ось у цьому й суть — що з анекдотом. Художня, але з анекдотом!
І мені стало все втямки. Як і те, що душа Гоголя — дивна, незвичайна і незбагненна — ще довго тривожитиме наші земні межі. Кажучи словами пророка Єремії, що були вибиті на його могильному пам’ятнику в некрополі Свято-Данилівського монастиря, гірким словом своїм сміявся.
І — сміється.
Крізь невидимі світові сльози. Тож і відповідь на запитання: чи жив Гоголь після смерті своєї, що він — ні-ні та й вигулькує на сторінках преси, може бути лише одна: ЖИВ. ТАК, ЖИВ.
ЖИВ І ЖИВЕ. І говорить з нами мовою своєю злободенною, відповідаючи на ті вічні запитання, що хвилюють нас і хвилюватимуть ще наших нащадків.
А все інше… Все інше й справді просто анекдот.
… Я вийшов на вулицю, щулячись від приємної ранкової прохолоди, що зазвичай бадьорила душу і тіло.
Хотілося чогось… такого-розтакого.
За відсутністю кращого, я просто бадьоро насвистував якийсь мотивчик — так, експромтом.
Пустельною в цей час вулицею — ані тобі де перехожого, наче вимерло все навколо — чи ще не проснулося? Цікаво в якому я місті? і чи є в цьому місті люди, зазвичай звані городянами?
Та ось на вулиці з’явилася легковичка. Вона, здається, стояла під явором, а як я вийшов, вона теж рушила. Я підняв руку, радуючись, що так швидко здибав "тачку", іномарка охоче зупинилася біля мене.
Водій у сірому капелюсі й у такого ж кольору плащі, дотягнувшись рукою до передніх дверець, відчинив їх. "О, які ввічливі водії в цьому місті", — подумав я, — і сів на переднє сидіння. Дверці зачинилися автоматично і це мене трохи аж насторожило. Але виду я не подав.
— Шеф, мені треба терміново потрапити у ваш аеропорт, з якого я маю вилетіти у своє місто.
— Нема проблем, пане-добродію!
Щось мені в його голосі видалося знайомим. Я озирнувся на заднє сидіння (там почулося якесь підозріле шамотіння) і побачив ще двох добродіїв… Теж ніби знайомих. Всі троє були у сірих капелюхах і в такого ж кольору плащах, схожих на немодні нині і вже забуті макінтоші.
Ба, ба!… Старі знайомі! Та це ж та трійця, що хотіла мене арештувати в зальці, де транслювалося засідання Асамблеї фан-клубу "Микола Гоголь" і яка вилетіла звідти, остерігаючись смертоносного погляду Вія. Оце так влип.
Смикнув дверці, але вони виявились заблокованими.
"Мда-а" — тільки й подумав я, як свого часу подумав герой якогось читаного мною твору, коли його застукав чоловік у своєї жони.
Що з того, що я смикнувся на сидінні.
— Сидіти! — велено було мені і я слухняно погодився.
— Сиджу, — бо й справді іншого вибору у мене в тій ситуаційна, жаль, не було.
— Але, панове, я справді кваплюся в аеропорт.
— І ми теж квапимося. Спершу заїдемо до нас, а вже потім, якщо ви будете розумно триматися і співпрацювати з нами, можливо, і доставимо вас в аеропорт. Хоча, ясна річ, не сьогодні і, очевидно, не завтра. Як кажуть в таких випадках — найближчим часом.
— У недалекому майбутньому, — додав той, що сидів за кермом.