З дитинства хворів, тому й був все життя нервововразливим (до речі, до двох років він не говорив, але в п’ять років вже почав писати вірші — всі вони з часом порозгублювалися, — що викликало неймовірне захоплення у його матусі). Лікувався ж здебільшого музикою, слухаючи мандрівних лірників, сам добре грав на фортепіано, умів і любив співати українські народні пісні, що їх знав, здавалося б, безліч — в тім числі й сороміцькі, що окремо його тішили. (Не будучи любострастним, не знаючи похітливості і взагалі не відчуваючи потягу до жінок і до того, що буває між ними та чоловіками, він чомусь сороміцьку, позацензурну творчість так смакував, охоче її збирав, записував і під настрій любив нею потішати своїх друзів).
Грав не лише на сцені (любительській). Коли, бувало, не хотів іти в ліцей на заняття, вдавав з себе (досить переконливо!) божевільного, а давно відомо: той, хто вдає божевільного, таким насправді може й стати. Пізніше, подорожуючи Росією, розігрував з себе дуже поважну особу, станційних наглядачів збивав з толку, що він — ад’юнкт-професор. І — не кривив душею. Просто станційники не знали, що це всього лише вчитель, тож сприймали його за дуже поважну особу, яка чи не інкогніто мандрує і ламали голову: а чий же він ад’ютант, якого превосходительства? А тому коней йому завжди давали в першу чергу.
Павло Анненков, літератор, мемуарист, який близько знав великого сорочинця, писав, що Гоголь "зробився містичним суб’єктом. Успіхи навіяли йому ідею про особливості його покликання на Русі… Тоді він заговорив з друзями мовою ветхозаветного пророка".
В останні роки М. В. за свідченням сучасників був людиною надто суперечливою і не завжди… гм-гм… симпатичною. Жив він в основному за рахунок друзів, користуючись їхньою добротою, постійно вимагав до себе виняткової уваги, відчував потяг до великосвітських знайомств, будучи самолюбивим до самообожнювання, уявляв себе божеством, що повинне вирікати лише незаперечні істини.
Особистого життя у нього не було й у зародку. С. Аксаков: "Я не знаю, чи любив хто Гоголя виключно як людину. Я гадаю, ні: та це й неможливо. У Гоголя було два стани: творчість і натхнення. Гоголю ні до кого не було аніякого діла…"
Лікар А. Тарасенков, який лікував письменника: "Зносин з жінками Гоголь давно не мав і сам зізнавався, що не відчував у тому потреби, як ніколи не відчував від цього й особливого задоволення". (Між іншим, це теж допомогло йому втратити інтерес до життя!).
Аж тут мої подальші роздуми, викликані парсуною Гоголя, перервала трансляція на стіну, що слугував екраном, чергового засідання Асамблеї шанувальників Миколи Васильовича…
ГЛАВА ТРЕТЯ
Мить тому на стіні-екрані нічого не було, а тоді зненацька наче на плівці проявився довгий стіл з дорогого дерева, навколо якого стояли інкрустовані крісла з високими різьбленими спинками, що сягали вище голів тих, хто в них сидів. А сиділо дванадцять персон, переважно чоловіки, хоча траплялися й жінки, тринадцятий в торці столу — їхній голова. Чи за традицією масонства — Магістр. Чоловіки в чорних фраках, з бабочками і чомусь в головних уборах — котелках.
Жінки у вечірніх туалетах.
І чоловіки, і дами були переважно шанованого вже віку, як кажуть, дозрілих літ, на вигляд вельми манірні франтихи, вишукано-суворі. Вигляд тих манекенів чи бовванів був якийсь не тутешній і взагалі, наче вони повигулькували з іншого століття.
У кожного на грудях — круглий жетон із зображенням птаха, у якого було строкате, біле з чорним забарвлення, чорна голова, спина й крила, а груди й живіт білі.
"Якась… качка" — подумав я та, придивившись, упізнав того птаха (я колись займався полюванням на пернатих): ба, ба, та це ж… гоголь! Так і є, гоголь звичайний родини качачих. В Україні буває лише під час весняних та літніх перельотів, але все одно — об’єкт полювання. Очевидно гоголя з качачого роду й обрали собі за емблему шанувальники Гоголя. Екзотично! А втім, це їхня справа — в чужий монастир зі своїм уставом не ходять.
— Вельмишановні члени і членкині нашого Клубу! Пані і панове, — почав Магістр рівним тихим голосом, зберігаючи незворушливий спокій і тільки по губах (чому вони у нього такі білі?), що ворушилися, можна було збагнути, що це саме він говорить. — Сьогодні знаменний день — черговий день народження того, кого ми самим провидінням покликані вшановувати. Микола Васильович Гоголь, як ви знаєте, пані і панове, з’явився на світ білий 1 квітня 1809 року, отже, минає рівно 194 роки із дня його народження і 150 років від дня його кончини. З цієї нагоди ми й зібралися в штаб-квартирі Клубу на чергову річну Асамблею.
Фан-клуб "Микола Гоголь"…
Що я тоді про нього знав? Про те, дещо… е-е… екзотичне зібрання шанувальників великого полтавця, українського (таки українського, щоб там не казали, особливо в ранній, початковий період творчості, в "епоху" "Вечорів на хуторі біля Диканьки") і російського (із "Шинелі" — відомий вислів — цього українця, сиріч малороса, хохла, виросла російська література!) класика?
То що я — сам себе запитую — тоді знав? Зрідка надходили до мене куці відомості, часом суперечливі. Одні подейкували, що той клуб ледь чи не антиукраїнська (тому й у підпіллі) організація, інші зазвичай звинувачували шанувальників все у тому ж відьмацтві й узагалі — в середньовіччі, треті — в масонстві, мовляв, клубівці не визнають наших державних законів, а діють по своїх і тому для них слово їхнього зверхника Магістра важливіше за будь-яку Конституцію будь-якої держави.
Звичайно, хтось у чомусь — бодай і частково, — таки мав рацію, але в цілому все то — поговір на рівні чуток, бо ж насправді ніхто з ними не контактував і з перших рук інформації не отримував, тож все залишається суперечливим. Хтось десь щось чув, хтось комусь щось казав-переповідав, додавши дещицю й від себе… Чи — недочув, як йому переповідали.
І все ж я й досі достеменно не відаю, а що воно таке той екзотичний Фрукт — фан-клуб "Микола Гоголь"? Тільки й вдалося нещодавно дізнатися, що фан-клуб (первісна назва — Товариство шанувальників Гоголя) зародився в Росії, у місті на березі Неви, на якійсь там Фонтанці…