Я вистрибнув назовні й тут-таки наштовхнувся на купу розкиданих глиняних черепків. Небо було чисте й зоряне, а місяць сяяв так, що можна було добре роздивитися все довкола. Було зрозуміло, що табір моїх батьків захопили зненацька. Навколо валялися інструменти для розкопок, консервні бляшанки, пластикові пляшки з водою і роздерті на клапті намети. Але людей не було ніде.
Несподівано мою увагу привернули ледь чутні звуки. Вони долинали ізсередини піраміди. Я наблизився до кам’яної стіни впритул, приклав до неї вухо і почув стукіт. Звуки послідовно повторювалися, і раптом до мене дійшло, що це винайдена моїм татом АМ — Абетка мандрівника. Мабуть, це була найпростіша звукова абетка у світі, бо складалася вона лише з трьох понять. Одне означало: "Небезпека!", друге: "Велика небезпека!!", а третє: "Найбільша небезпека!!!"
Річ у тім, що наша родина при найменшій нагоді вирушає у близькі й далекі мандрівки. Ще коли мені не було й року, тато надягав на плечі спеціального рюкзака, в який садовили мене, і ми втрьох — мама, тато і я — вирушали в похід. І найперше, чого навчили мене батьки, — це користуватися АМом.
Отже, при небезпеці звичайній треба було стукати по кам’яній поверхні, чи по дереву, чи по металу, чи взагалі по чому доведеться один раз, при середній — двічі, а при найбільшій гатити щосили тричі підряд. Головне, щоб чітко повторювався ритм: стук-стук-стук — тиша. Стук-стук-стук — тиша! І зараз із кам’яних нутрощів піраміди хтось подавав сигнал найбільшої небезпеки. Було зрозуміло, що це кличуть на допомогу мої тато й мама і що визволити їх можу тільки я.
Я обмацав кам’яну поверхню, але між велетенськими брилами, з яких було побудовано усипальницю фараонів, не знайшлося ані найменшої шпарини. І тоді, коли я вже був готовий впасти у відчай, за моєю спиною пролунав знайомий механічний голос:
— Раджу скористатися універсальним ключем. Нагадую — він висить у вас на шиї. Спосіб використання: прикласти нижнім кінцем до поверхні, натиснути на червону кнопку й накреслити на ній необхідну фігуру.
Я намацав свисток, що висів у мене на шиї, приклав його нижнім кінцем до стіни і, як радив мій автоматичний помічник, натиснув на червону кнопку й накреслив на кам’яній поверхні піраміди велике півколо. Раптом масивна кам’яна брила під моєю рукою м’яко піддалася, почала відступати, і в стіні утворився отвір.
Розділ 21. У Всесвіті дрібниць не буває
Я ускочив до автомобільчика, скомандував "Уперед!" — і за якусь мить опинився всередині старовинної усипальниці, а шматок стіни став на місце.
— Ну, синку, ти саме вчасно, — почув я мамин голос, коли виліз із машини.
— А ми вже боялися, що синьоморди до нас ось-ось допадуться, — додав тато й обійняв мене за плечі.
За ті півроку, що ми не бачилися з батьками, мама й тато якось змінилися. Спершу я не міг зрозуміти, в чому річ, а тоді здогадався — засмага на їхніх обличчях була така густа, що вони стали схожі на кочівників пустелі — бедуїнів.
Якби я потрапив усередину піраміди за інших обставин, то, певно, одразу ж кинувся б її оглядати. Але тепер я лише швидко обвів поглядом освітлену смолоскипами залу і з подивом зауважив, що попід стінами піраміди лежить безліч скручених трубочками папірусів.
Батьки розповідали мені, що древні єгиптяни писали на таких папірусах одне одному листи, фараони передавали своїм підданцям накази, а стародавні вчені записували на папірусах свої відкриття. Але до наших днів папіруси майже не дійшли. Навіть коли їх знаходили десь серед старовинних руїн, вони, потрапивши на повітря, розсипалися, мов порох.
Невже моїм батькам пощастило знайти старовинну бібліотеку єгипетських фараонів? Та зараз про це ніколи було думати й не час було розпитувати в мами й тата про їхні археологічні відкриття. Людство було у небезпеці, а ці прадавні єгипетські рукописи аж ніяк не могли стати в пригоді у боротьбі проти блакитних космічних жаб.
Мені стільки треба було розповісти мамі й татові, що я просто не знав, з чого почати. А найголовніше, що мене здивувало, — це те, що вони поводилися зі мною так, ніби нічого надзвичайного не відбувається.
— Бабуся… — почав я, та мама мене перебила:
— Ми все знаємо. У нас був прямий зв’язок зі штабом ТТБ. — І мама по-змовницьки мені підморгнула. — Хіба ти не впізнав нас тоді, коло банку?
— То це були ви з татом? Мотоциклісти, що пограбували банкіра? — вражено скрикнув я.
— Авжеж. Довелося перенестись на якусь годинку в часопросторі й розіграти оце пограбування, щоб ви змогли пробратися у лігвисько синьомордів.
— Щоправда, синку, ми чекали на тебе вчора. Твоя затримка трохи ускладнила ситуацію, — додав тато.
Я обурився:
— А ви знаєте, що сьогодні вранці мене захопив огидний синьоморд і обмотав мене якоюсь липкою гидотою, як кокон шовкопряда? Я ледве від нього втік. А потім цей скажений голубий прибулець ганявся за мною на екскаваторі! І ця жінка, яка каже, що вона моя бабуся, тільки з майбутнього…
Тато пильно глянув мені в очі й дуже серйозно сказав:
— Климе, заспокойся! Головне, що ти майже вилікувався від страху! На жаль, таких людей на Землі тепер дуже мало. Майже всі мешканці нашої планети заражені вірусом страху. Протиотруту від цієї жахливої епідемії винайшла наша бабуся, але річ у тім, що тепер вона потрапила в полон до синьомордів.
— А та… пані Соломія, вона не може допомогти бабусі Солі? Тобто самій собі?
— Розумієш, за законами часопростору людина не може зустрітися сама з собою в іншому часі. Тоді відбуваються непоправні зміни у Всесвіті. І невідомо, як піде ціла історія людства.
— Через таку дрібницю? Це неможливо!
— У Всесвіті дрібниць не буває, запам’ятай це! А тепер годі базікати. У нас лишилося якихось дві години. Треба зустріти наших космічних гостей як слід.
Розділ 22. Зброя проти комахожерів
— Послухай, мамо, я пригадав, що наша бабуся найчастіше співає пісню про коня з сивою гривонькою, а ще дуже любить мугикати собі під ніс пісню групи "Бітлз" "Yellow submarine", що в перекладі означає — жовтий підводний човен. То, може, наш "Запорожець" коли не працює, як машина часу, то й під водою може плавати? А може, він працює і як космічна ракета? — Я сам засміявся від цього припущення.