Я ввійшов у тунель. З його склепіння капали холодні краплі. Попереду маленькою цяткою світився вихід у південну частину провінції Ідзу.
II
З тунелю стрімко вниз збігала дорога, з одного боку захищена від провалля побіленим кам'яним парапетом. В глибині цієї панорами, схожої на макет, маячіли постаті мандрівних артистів. За яких шість тьо я наздогнав їх. Але відразу не наважився сповільнити кроки і з удавано байдужим виглядом проминув жіночий гурт. Парубок, що йшов трохи попереду, побачивши мене, зупинився.
— Ви, бачу, прудко ходите... Добре, що хоч дощ перестав.
Я радо приєднався до нього, а він почав розпитувати мене про се про те. Помітивши, що ми жваво розмовляємо, жінки наддали ходи й наздогнали нас. Парубок ніс лозяний кошик, літня жінка — цуценя. Старша дівчина несла щось зав'язане у барвистій хустці, а середульша — невеличкий кошичок. У танцівниці за плечима висів барабан. Тепер і літня жінка зрідка перекидалася зі мною словом-другим.
Цей хлопець — студент...— прошепотіла старша дівчина танцівниці.
Я оглянувся, а вона, всміхаючись, провадила далі:
— Правда? Я відразу здогадалась... Бо у нас на острові часто бувають студенти.
Я довідався, що мої супутники постійно живуть у порту Хабу на острові Осіма. З настанням весни вони покинули рідну домівку й пустилися в мандри. Скоро почнуться холоди, а до зими вони ще не готові, тож, мовляв, побудуть днів десять у Сімоді й після відвідин готелів на гарячих джерелах в Іто повернуться додому. Згадка про острів Осіму викликала в мене піднесений настрій, і я знову замилувався старовинною зачіскою танцівниці.
— Адже таки багато студентів приїжджає до нас купатися? — звернулась танцівниця до своєї супутниці.
— Влітку, мабуть? — Я обернувся, а танцівниця розгублено й тихо проказала:
— Бувають і взимку...
— Взимку?
Дівчина поглянула на свою супутницю і всміхнулася.
— А хіба взимку можна купатися? — перепитав я.
Вона зашарілася, а тоді поважно кивнула головою.
— Ото скаже!..— Літня жінка засміялася.
До Югано було яких три рі. Дорога полого спускалася вздовж річки Кавадзугава. Одразу за перевалом гори й небо прибрали трохи іншого забарвлення — такими вони бувають тільки на півдні. Отак, за розмовою, я подружився з парубком, тож коли за невеличкими сільцями Огінорі й Насімото на узгір'ї завидніли солом'яні стріхи Югано, я не витримав і сказав, що хотів би піти з ними аж до Сімоди. Парубок зрадів. Перед нічліжним домом, коли літня жінка вже хотіла прощатися зі мною, він промовив:
— Панич хотів би залишитися з нами.
— Що ж, нехай залишається. Супутник у дорозі — що співчуття в житті. Хоч ми люди й неосвічені, та розвіяти нудьгу завжди зуміємо. Заходьте, трохи перепочинете,— люб'язно припросила жінка.
Дівчата скинули на мене очима. Їхні сором'язкі погляди наче підбадьорювали мене.
Разом з усіма я піднявся на другий поверх. Кімната була вбога: мата з рисової соломи й фусума[9] попритирані, брудні. Танцівниця принесла чаю. Підступивши до мене, вона зашарілася, руки в неї затремтіли. Щоб ненароком не впустити чашок, вона швидко поставила дерев'яний піднос на мату, але чай трохи розхлюпала. Мене здивувало її збентеження.
— Куди це годиться! Така мала, а вже задивляється...— Літня жінка насупилась і кинула дівчині рушника. Та взялась незграбно витирати мату.
Грубуваті слова жінки чомусь трохи остудили мене... Я відчув, що мої химерні сподівання, розбуркані натяками старої з перевалу, враз лопнули, як мильні бульбашки.
Тим часом, позираючи на мене, літня жінка провадила далі:
— А ваша, паничу, темно-синя касурі справді чудова.— А тоді звернулася до однієї з дівчат: — Правда, у студента кімоно з такої ж тканини, як і в нашого Тамідзі? — А потім знову обернулася до мене: — У мене дома син... школяр. У нього кімоно таке ж, як і ваше. От тільки одне погано, що касурі тепер дорога.
— А в якій школі вчиться ваш син?
— У початковій. У п'ятому класі.
— Ага... в п'ятому...
— Він вчиться в Кофу. Ми вже давно живемо на острові Осіма, але родом з Кофу, з провінції Каї.
Після годинного відпочинку парубок одвів мене до готелю. А мені так хотілося заночувати разом з артистами в нічліжному будинку! Ми звернули з битого шляху на стежку, посипану жорствою, спустилися кам'яними сходами і, перейшовши міст біля громадської лазні, опинилися перед садибою готелю з гарячими мінеральними водами.
У купальні готелю мій знайомий розповів, що йому двадцять чотири роки, що його дружину спіткало нещастя: у неї двічі були передчасні пологи й обидва рази дітей не вдалося врятувати. Судячи з емблеми службовця готелю, я вирішив, що він з Нагаока. І навіть був подумав, що цей розважливий, симпатичний парубок або дивак, або до нестями закоханий у мандрівну артистку. Інакше чого б йому волочитися за мандрівниками й носити їхні речі?
Коли я скупався у басейні й пообідав, було вже близько третьої. Як швидко збігає час — о восьмій ранку я тільки виходив з Югасіма!
Повертаючись до нічліжки повз мою веранду, парубок помахав мені на прощання рукою.
— Будь ласка, купіть собі хурми! Вибачте, що кидаю,— гукнув я і випустив з руки пакетик з грішми.
Парубок відмовлявся, хотів пройти мимо, та коли побачив, що пакетик упав на землю, вернувся і підняв його.
— Та навіщо? — Парубок кинув пакетик назад на веранду.
Лише за другим разом він узяв мій скромний подарунок.
Надвечір розгулялася справжня злива. Гори повилися сірою пеленою, вода в річці перед готелем забурунила, пожовкла. "Такої негоди мандрівні артисти не наважаться ходити по готелях",— подумав я, але все одно не міг усидіти на місці й кілька разів ходив у купальню. Сутінь огорнула мою кімнату. У квадратному отворі в стіні висіла лампочка, освічуючи водночас дві кімнати, розділені фусумою.
Крізь шум зливи здалека долинули ледь чутні звуки барабана. Я рвучко розсунув віконниці[10] й вихилився надвір. Звуки барабана начебто наближалися. Дощ і вітер бив в обличчя. Я заплющив очі й прислухався, намагаючись визначити, куди рухається барабан. Невдовзі я почув бренькіт сямісену[11], а тоді й протяглий жіночий крик, веселий регіт. "Мабуть, артисти розважають гостей у ресторані навпроти нічліжки,— здогадався я, бо розрізнив кілька жіночих і чоловічих голосів.— Може, й сюди прийдуть?" Однак вечірка була в розпалі й, здавалося, переходила в нестримне гульбище. Раз у раз тонкий жіночий голос прорізав нічну тишу. Весь у нестерпній напрузі, я сидів при розсунутих віконницях і щоразу, коли до мене долинали звуки барабана, радів: "Танцівниця на бенкеті. Вона ще б'є в барабан". А щойно барабан затихав, я не знаходив собі місця. Усім своїм єством я намагався крізь шумотіння дощу вловити бодай найменшу знайому ноту.