І поволік його по полю Остап, голосно скликаючи козаків уманського куреня:
— Панове товариство! Курінного вбито! Курінного! Товариство, до мене! Одрубано курінному голову! Оберемо нового курінного!
— А чим ти не курінний!!?!
— Остапа Бульбенка!
— Ти у нас курінний!
— Бульбенка на курінного!
Гукала більша частина куреня, мчавши з Остапом поруч. Остап зняв шапку.
— Спасибі, панове-братове, за честь. За мною!
— Слава! — гукали запорожці.
Заскрипіла, відчиняючись, залізом кована брама і впустила, як овець у кошару, збитих у гурт, стомлених, пилом укритих вершників.
Багато запорожців помчало за ними.
— Відходь, відходь, пани-браття, від мурів. Не годиться близько,— кричав курінний Остап.
Почувся випал з кріпосних гармат.
— Ага! Попало! — посміхнувся Остап, бачачи, як декому попало від картечі.
— От і новий отаман, а веде курінь, як старий,— сказав кошовий Кирдяга, під'їхавши до Остапа.
Оглянувся Бульба: Остап!
— Спасибі, товариство, за честь, що виявили ви моєму синові Остапу.
— Ну що, перев'язали, чортового батька! Сміялись запорожці. Побиті поляки щось кричали
здаля.
Вечоріло. По степах гасали скажені коні з прив'язаними до хвостів трупами і розтинали повітря тривожним іржанням.
Запорожці сіли кружка вечеряти.
Мчить степом козак Голодуха Максим на татарському коні, два коні на поводу.
Мчить Голодуха на парі коней.
Мчить Голодуха на одному коні.
Мчить Голодуха стомлений, розпухлий, спалений сонцем і вітрами. Влетів Голодуха в курінь. Обступили його запорожці.
— Товариші,— промовив Голодуха смертельно стомленим голосом.— Слава богу... думав, не знайду... П'ятий день з коня не злізаю...
— Скажи-но, що... І звідки ти?
— Татари... Січ-матір спалили.... Всіх вирізано! Забрано в полон... один я втік...
— Та що ж ви? П'яні були там чи спали? — почулися голоси запорожців.
Але Голодуха не відповів. Очі йому склепилися, він упав з коня і заснув твердим сном.
— Давай раду, кошовий...
— Хай старі наперед скажуть.
— Кошовий... Давай раду, отамане.
Загомоніли запорожці тихо й схвильовано. Звістка про загибель Січі вразила всіх у самісіньке серце. Було тихо, як біля домовини найближчого. Кошовий зняв шапку і вже не як начальник, а як товариш подякував козакам за честь і сказав:
— Спасибі, товариші, за честь.
Кошовий говорив тихо, не так, як на мітингу. Він говорив тихо, і вдумливо, і дуже проникливо. І був він схожий в цей час не на грізного запорозького отамана, а на доброго лагідного дядька.
— Та коли вже мене вшанували, то моя рада: не гаяти, товариші, часу і гнатися за татарином. Може, ще наздоженемо. Моя рада: рушати. Ми тут уже показали ляхам, що таке козаки; за кривду, скільки було сили, помстилися.
— Отже, моя рада — рушати,— закінчив свою промову кошовий.
— Рушати! — розляглося голосно по запорозьких куренях.
— Ні, неправдива твоя рада, кошовий! — промовив Бульба, що стояв попереду свого куреня. — Ти забув, мабуть, що в полоні зостаються наші, захоплені ляхами?
Тарас вийшов наперед:
— Ти хочеш, мабуть, щоб ми не поважали першого святого закону товариства, покинули б братів своїх на те, щоб з них живцем зідрали шкуру, щоб четвертували козацьке тіло і розвозили по містах і селах? Який же козак з того, хто кинув у біді товариша? Кинув його, як собаку, пропадати на чужині? — гукнув Тарас, звертаючись до запорожців.— Коли вже на те пішло,— повернувся він до кошового, — що всякий нехтує козацькою честю, то не дорікне вже ніхто мені. Сам-один зостаюся!
Завагалися запорожці.
— А хіба ти забув, полковнику,— промовив тоді кошовий,— що в руках у татар теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життя їх буде продане у вічну неволю поганську, а це гірше від усякої лютої смерті. Страшна неволя, а не смерть.
— Істинна правда,— задеренчав у запорозьких рядах голос старезного козака Касяна Бовдюга. Було Бовдю-гові років сто. Це був найповажніший козак, носій запорозької правди і традицій.
— Скажіть нам, діду, що робити, порадьте,— загомоніли запорожці і притихли.
— Послухайте ж, дітки, мене, старого,— почав свою промову Бовдюг, напівлежачи в задку воза.
Козаки обступили його.
— Мудро сказав кошовий як голова козацького війська. Ну, велику правду сказав і полковник Тарас. Дай, боже, йому віку довгого. Перша честь козака є шанувати товариство. От, скільки живу я на світі, не чув я, панибраття, щоб козак покинув де чи продав як-небудь свого товариша. І ті, і другі — нам товариші. Так от яка моя мова: ті, кому милі захоплені татарвою, нехай женуться за татарами, а кому любі полонені ляхами, нехай зостаються. Оце й буде по-нашому. Кошовий піде з одною половиною за татарами, а друга половина хай обере собі наказного отамана, от хоч, приміром, полковника Бульбу Тараса, дай йому, боже, здоров'я. Отаке-то.
Висловлена Бовдюгом премудрість припала до серця всім запорожцям. Всі дітки зраділи.
— Ну, спасибі вам, діду. Довго мовчали, та нарешті й сказали,— заговорили запорожці, ніжно дивлячись на Бовдюга.
— Що, всі згодні на це? — спитав кошовий.
— Всі! Згодні! — загукали козаки.
— А може, все-таки... Чи вже нехай, як то кажуть... Ну^ добре, так тому й бути... Значить, раді кінець? — спитав кошовий.
— Кінець! — загукали козаки.
— Слухайте ж тепер військового наказу, — сказав кошовий і, виступивши трохи наперед, надів шапку. Всі запорожці за цим знаком поскидали свої шапки, потупивши очі в землю, як завжди велося між козаками, коли мав промовляти старший.
— Хто хоче рушати, ставай на правий бік. Хто зостається — відходь на лівий. Куди більша частина куреня, туди й решта.
І от почали переходити, хто на правий, хто на лівий бік.
— А що, панове-братове? Чи вдоволені одна сторона другою? — спитав кошовий.
— Всі вдоволені, батьку, — відповідали запорожці, що стояли двома лавами одна проти другої.
— Ну, то попрощайтеся один з одним, бо господь знає, чи доведеться на цім світі побачитись. Слухайте свого отамана, а робіть те, що самі знаєте, що велить козацька честь.
І всі козаки перецілувалися між собою. Почали прощатися отамани, вклоняючись один одному.
— Прости мені, брате.
— Бог простить.
— Вдруге.
— Бог простить.
— Втретє.