Аж надвечір Мама з Татом помітили, що ліс суттєво наблизився до маяка. Найбільше квапилися вільхи. Вони вже здолали половину шляху від берега, і лише та вільха, до якої була прип'ята мотузкою "Пригода", залишилася на місці – її стримував зашморг на шиї. Бідне дерево ледь не задушилося від натягу. Голі осики, які вже не могли шелестіли листям від страху, розсіялися наляканими зграйками вересовою лукою.
Дерева були схожі на комах, їхнє довге чіпке коріння чіплялося за каміння, хапалося за верес, опираючись натиску південно-західного вітру.
– Що з ними? – прошепотіла Мумі-мама, дивлячись на Тата. – Чому вони так поводяться?
Мумі-тато стиснув зубами люльку, розпачливо шукаючи відповіді на Мамине запитання. Неймовірно прикро визнавати свою неспроможність, кажучи: "Я не знаю". Незрозумілі речі, що відбували навколо, виснажили його до краю.
Зрештою він сказав:
– Таке відбувається ночами… нічні переміни, розумієш?
Але Мама нерозуміюче витріщалася на нього.
– Можливо… – вів Тато далі, хвилюючись. – Я маю на увазі, що під покровом темряви відбуваються якісь таємничі зміни… Якщо ми також вийдемо у пітьму й тим самим поглибимо все, тобто сум'яття, то воно набере таких розмірів, що не зможе влягтися до ранку, коли ми прокинемося…
– Але ж, любий, – стурбовано урвала його Мумі-мама.
Мумі-тато почервонів як буряк.
По довгій хвилі зніченої мовчанки озвався Мумі-троль.
– Вони бояться, – пролепетав він.
– Гадаєш? – вдячно підхопив Тато. – Ти щось там казав…
Тато обвів поглядом перериту землю навколо. З-над моря повтікали всі дерева.
– Я зрозумів! – скрикнув Мумі-тато. – Вони бояться моря! їх налякало море… Я відчував, що щось відбувається, коли блукав поночі островом. – Тато розгорнув свій зошит у цератовій обкладинці й заходився його гортати. – Ось тут я щось занотував уранці… заждіть хвильку… Мені треба все гарненько обдумати…
– І довго таке триватиме, як ти гадаєш? – запитала Мумі-мама.
Але Тато уже крокував до маяка, запхавши носа у свої нотатки. По дорозі він перечепився через якийсь кущ і невдовзі зник серед ялинок.
– Мамусю, – озвався Мумі-троль. – Як на мене, немає жодних підстав хвилюватися… Вони собі побігають трохи, а потім знову пустять коріння і ростимуть далі.
– Ти так думаєш? – ледь чутно мовила Мама.
– Може, вони стануть живоплотом навколо твого садочка, – спробував фантазувати Мумі-троль. – Уявляєш, як буде гарно: маленькі берізки з ніжно– зеленими листочками…
Мумі-мама недовірливо похитала головою і рушила в бік маяка.
– Дякую, що розраджуєш мене, – сказала вона, – але мені не подобається, що природа поводить себе так неприродно. Такого ніколи не було вдома…
Мама вирішила побути трохи у своєму садку, щоб заспокоїтися.
Мумі-троль звільнив вільху від мотузки, якою вони прив'язували "Пригоду". Південно-західний вітер подужчав, хоча осіннє небо було ясне й прозоре; хвилі прибою біля західного мису, убрані в біле шумовиння, накочувалися вищими, ніж будь-коли, валами. Мумі-троль побрів островом, ліг у вересі й відчув, що на душі у нього стало затишно і майже радісно. Нарешті вони помітили Зміни. Це було великою полегкістю для нього.
Заблукалий джміль лагідно тицявся у квіти вересу. Верес нічого не боявся, буяв собі, ніби нічого й не трапилося. Може, тут побудувати собі хатинку… Зовсім низеньку. І викласти пласким камінням землю перед порогом…
Мумі-троль прокинувся від того, що сонце зайшло у тінь великої хмари. Над ним схилився Тато й стурбовано дивився на синочка.
– Як у тебе справи? – запитав Мумі-троль.
– Ніяк, – відповів Тато і сів поряд. – Ця історія з переселенням дерев ламає усі теорії. Тепер я ще менше розумію море. Не бачу жодного взаємозв'язку, – він зняв з голови капелюха Наглядача маяка і заходився його м'яти в лапах, то згортав, то розгладжував. – Розумієш, весь сенс полягає у тому, щоб відкрити потаємні закони моря. Я повинен їх збагнути, щоб полюбити море. Я ніколи не почуватимуся щасливим на цьому острові, якщо не полюблю моря…
– Те ж саме з живими істотами, – жваво підхопив розмову Мумі-троль, підводячись з вересового ложа. – їх треба любити, ось що я мав на увазі…
– Море щоразу поводиться по-іншому, – вів далі Тато. – Як йому заманеться, то так, то інак… Цієї ночі воно налякало увесь острів. Чому? Що трапилося? Я не бачу жодної логіки. А якщо вона й існує, то я її не розумію.
Тато запитально глянув на Мумі-троля.
– Переконаний, ти збагнув би її, якби така логіка існувала, – впевнено сказав Мумі-троль. Він страшенно пишався, що Тато розмовляв з ним про глобальні, дуже важливі речі, і докладав неймовірних зусиль, щоб зрозуміти, про що ж мова.
– Ти так гадаєш? – запитав Тато. – Вважаєш, жодної логіки не існує?
– Без сумніву! – відповів синок, розпачливо сподіваючись, що дав правильну відповідь.
Кілька чайок злетіли на мисом і з ячанням закружляли понад островом. Прибій глухо гуготів десь під ними, здавалося, що то дихає море.
– Якщо так, то море живе, – міркував уголос Мумі-тато. – Гаразд, припустимо… Отже, воно поводиться, як йому заманеться… його неможливо збагнути… Якщо ліс боїться моря, то значить – воно жива істота?
Мумі-троль кивнув, йому аж в горлі пересохло від хвилювання.
Тато якийсь час помовчав, а потім, підвівшись, сказав:
– Отже, це море дихає в Чорному Оці. Море смикає за мотузку лота. Усе ясно… Море зруйнувало мій хвилеріз тільки, щоб мене подражнити, загатило водоростями мої неводи, спробувало розтрощити нашого човна… – Тато дивився собі під ноги, наморщивши носа. Враз він просвітлів і з великою полегкістю мовив: – І не треба нічого розуміти! Просто у моря прикрий норов…
Мумі-троль бачив, що Тато розмовляє сам із собою, то й не встрявав. Він дивився Татові услід, коли той рушив у бік маяка, покинувши у вересі свого зошита в цератовій обкладинці.
Морських птахів у повітрі побільшало. Вони хмарою заслонили небо й відчайдушно ячали. Мумі-троль ще ніколи не бачив стількох птахів нараз. Були серед них і менші пташки, що очманіло кидалися з боку в бік, а з довколишніх острівців налітали нові зграї. Мумі-троль дивився на них, розуміючи, що й вони втікають від Мари та її стужі, але допомогти їм не міг. Та й навіщо, зрештою. Головне, що Тато розмовляв із ним, наче з дорослим, і це сповнювало гордістю його серденько.