Про тисячі тих, що випасали Фальцфейнам отари, молотили хліб на токах, насаджували парки, будували в Асканії басейни, копали штучні озера, перевертаючи гори землі,— про цих людей розбитні вояжери-зюреспонденти подавали значно скупіші відомості. Про строкових вони знали тільки те, що приходять вони десь з півночі через якусь свою екзотичну Каховку, що люблять вони ходити завжди босими, що можуть випивати одним духом по відру води і що там, де вони працюють влітку, дуже жарко. Там уже кінчається цивілізований рай асканійських вольєр і починається справжня українська Сахара!
Старанно зберігала Софія пожовклі вирізки з американських газет, як і листи від своїх ексцентричних заморських приятельок, з якими вона колись розтринькувала життя по паризьких пансіонах та вар'єте. В них ще й досі вчувалося їй далеке відлуння молодості, тієї, що й справді дзвеніла шаленими тройками в степу, пінилась при місяці шампанським десь на копицях сіна, мліла розгульною ненаситною млостю в духмяні таврійські ночі... Тяжко зізнатись, але за одну таку ніч, гріховну ніч молодості, все б віддала зараз Софія — землі, маєтки, рабів!..
Мала вона законного чоловіка, але не почувала себе з ним дружиною, має дітей, але не дочуває себе матір'ю. Почувала й почуває себе куртизанкою, потайно хтивою навіть і зараз, у своєму солідному віці.
Це, мабуть, кара їй за оті хмільні молоді гріхи! Не в силі примиритися із своєю старістю, не має радості в дітях... Старший син, найрозумніший, що вважається засновником асканійського зоопарку, лікується зараз десь у Швейцарії і цікавиться в листах не стільки материним самопочуттям, скільки своїми любимими звірами, середульший вродився дефективним і, засівши після скандальної історії з вибухом у Дорен-бурзі, погрожує звідти матері та братам новими дебошами, а менший, цей теж... байдикує десь в Америці. Сама зосталася цього року на всю Асканію, весь тягар влади на ній.
І вже розміняла шостий десяток... Поморщилась шия, побабіло підборіддя, не допомагають паризькі креми... Тільки тіло ще досить гнучке та прудке, по-гадючому звивисте та податливе, наче весь час почуває себе в чиїхось обіймах...
— Може, тачанкою скористуєтесь? — перебивши Софіїну меланхолію, запропонував управитель, коли вони проходили мимо екіпажного сарая.
Софія Карлівна сприйняла це як образу:
— Ви вважаєте мене такою вже кволою та постарілою, що й через маєток не перейду?
— Що ви! Даруйте, Frau Wirtin! Я зовсім не хотів...
— Годі, годі... Пройдуся пішки. Я так рідко бачу нашу Асканію з цього боку...
З цього, південного, боку економія мала не зовсім привабливий вигляд. Кінчились сади та вольєри, потяглося голе, витоптане пустирище, за яким збилися похмурою групою винесені якомога далі в степ обдерті батрацькі казарми. Пануючи над цілим районом казарм та робітничих халуп, густим чорним димом курила в небо цегельня, якась зловісна на тлі чистого, відкритого степу.
— Як тут незатишно,— поморщилась Софія Карлівна.— Діти, кози, пилюка, дим!..
Неподалік від казарм, біля так званого "чорного водопою" (яким, на відміну від "білого", панського, користувались тільки батраки та худоба), вже смачно пахло їжею, варилася, клекотіла у величезних казанах страва для строкових. Тридцять вибракуваних ветеринаром баранів було зарізано ради їхнього приходу! Баранячі шкури та роги так і лежали тут неприбраними, на видному місці, щоб кожен міг, оглянувши їх, на власні очі пересвідчитись у щедрості асканійської хазяйки, щоб потім і влітку, коли звичайно починаються ремствування на харчі, на протухлу солонину, можна було б заткнути невдоволеним пельку нагадуванням про оцих тридцять нагуляних баранів, без жалю забитих одним замахом в день прибуття першої партії.
Потягло пилюкою, потом, зарипіло, затупотіло... Передні мажари, огинаючи Асканію, вже втягувались на вигін. Закушпелені натовпи заробітчан, загледівши колодязь, з ходу кинулись до нього (окрім води, для них зараз ніщо не існувало). Гаркуша, сплигнувши з коня, підбіг до хазяйки, став доповідати. Софія, перебивши його, наказала вистроїти прибулих для огляду.
Нелегка це була справа — вистроїти в ряд оцей різношерстий, ще не прибраний до рук натовп. Одні товпилися біля водопою, інші розбирали з мажар торби, декотрі ж, понапивавшись, навіть порозлягалися, як пани, і не хотіли вставати. Однак Гаркуша разом з іншими пригінчими, пустивши в хід увесь свій намушт-рований досвід, незабаром сяк-так вибудував із заробітчан величезну шеренгу, яку він намагався навіть вирівняти по-солдатському, але яка так і залишилась напівстихійною, кривулястою, вигнутою, мов піднята хвиля.
Софія в супроводі управителів та прикажчиків рушила оглядати людей. У шелестливій сукні, у білій панамі йшла вона вихлястою ходою королеви понад рядами, милостиво посміхаючись до закіптюжених, пропотілих істот. Заробітчанки не вміли так посміхатися, як вона. Посмішка хазяйки була для них наче якийсь мистецький фокус: доки дивиться на тебе — посміхається, а тільки відвихнулась поглядом до управителя, вже нема на обличчі усмішки, злетіла, згасла і замість неї з'являється вираз нудьги або сторожкої напруги, витонченої жіночої хижуватості. За якусь мить і це згасне так само швидко, як і з'явилось, бо вже пані обертається до людей, вже знов уста їй складаються у звичному, наче наліпленому, усміху. З подивом помічало ці зміни зірке заробітчанське око!
Біля декотрих Софія зупинялась, заговорювала, питала, чи вдоволені, що попали в Асканію.
— Хоч у пекло, аби тепло!
— А чи баня нам буде?
— А в звіринець нас пустять?
— А в сад? Хазяйка обіцяла все.
Навпроти Данька та Валерика вона теж затрималась і ніби навіть зраділа зустрічі з ними.
— Які милі хлопчики!..— млосно мовила вона.— Густав Августович, зверніть увагу, які в них розумні, інтелектуальні обличчя!.. Я завжди почуваю в собі якийсь підсвідомий потяг до дітей, до їхньої чистоти та безпосередності... Ви їх призначте, будь ласка, на легку і приємну роботу. Взагалі, я наказую всіх дітей і підлітків призначати тільки на легкі, посильні для них роботи... Залиште їх,—додала вона по-німецькому,— хоча б при складах... вовну перебирати.