— Танцюй, чабан!.. Вдар лихом об землю! Червоніючи, потопчеться перед нею хлопчина у своїх, постолах, кине йому Софія семигривеник...
— Іди тепер до отари... Там будь.
І йшов. Добрі тоді були чабанчуки, слухняні!
Залишаються леді біля вогнища з молодим атагасом та його підпасичами. На траві уже скатерті, коньяки, шампанське. Пікнік! Наливають чабанам коньяку, як води, п'ють і самі без манірності, відчайдушно, шалено... Повпивавшись, приятельки з реготом накидаються на підпасичів, починають з ними жартувати, а Софія свого за руку і — в степ!.. Чому він завжди так неохоче йшов за нею, чому такими вимушеними були його ласки? Невже він навіть і в ті вечори почував себе її підневільним.
Неповним, якимось ущербним було те кохання... Чи, може, то й взагалі було не воно?
Хмільним фейерверком розсипалась над степом її молодість, нічим і згадати до пуття... Важким осадом лежать на душі і ті пікніки, і ті куплені обійми... Не думала, що так швидко все промайне, що зів'ялою, спустошеною матроною їхатиме цим самим степом з нудного богомілля назустріч своєму ще нуднішому, старечому дню народження...
Байдуже червоніє навпроти гладка, сердита куче-рова потилиця... Пливуть, пропливають заповідні володіння.
А степ не старіє! Повносилий, як і тоді, розімлів травами, хлюпає пряним споконвічним скіфським духом... Ген-ген, попереду, в грандіозній світлій півкулі неба і степу — людина... Чи двоїться у мареві, чи справді їх там двоє? Повільно йдуть у травах, обнявшись, горнуться одне до одного...
Він і вона!
— Хто там бродить?— незадоволено питає Софія сердиту кучерову потилицю.
— Звідки ж мені знати, пані... Ось наздоженем — побачимо.
Пішли й пішли... На плечах у неї, мов шматок полум'я, червона косинка жевріється на сонці. Що за пристрасть у тих строковичок до червоних косинок? Не терпить їх Софія...
Але де ж це вони зникли? Уже тільки прозорі, мов кришталь, маревні потоки тремтять там, де вони йшли.
— Куди ж вони поділися, кучере?
— Та куди ж... Сіли в траві десь, як стрепети, та й сидять.
Незабаром сама побачила їх... Не сиділи — напів-лежали в траві у вільних, щасливих позах, торкаючись плечем до плеча. Немов росли з трави, рівняючись із шовковими ковилами, із степовими квітами, що оточували їх. Вона — зовсім молоденька, гострогруда, у вишневих рум'янцях, він — білявий, як лев, у матроській ковбойці... Посміхаючись, обоє спокійно дивляться на доріжку, бачать свою бариню, що наближається в кабріолеті, але вставати й не думають! Не встали, коли й порівнялася з ними. Ще ближче схилилися одне до одного, перемовляються, сміються, розглядаючи розкішний оленячий ріг, що лежить між ними. Знайшли, видно, підібрали, бродячи тут, у степу.
Хотіла зупинитись Софія, нагримати — чого толочать її заповідник, чого піднімають загублене оленями гілля... Ні, краще стриматись. Таких не проймеш, від таких можеш усе почути... Дивляться, як із власних своїх володінь, мовби отак і вигнались погруддями з її заповідної землі, зливаючись з ковилами та квітами, не підвладні ніяким законам, окрім законів природи...
Мовчки проїхала Софія. Потім, не втерпівши, ще раз озирнулась... Безсоромні! Вона уже в нього в обіймах, серед білого дня цілуються! Загоріла, золота дівоча рука з безсоромною сміливістю обвиває юнакову шию. Що їм бариня? З-за плеча свого милого дівчина дивилася одним оком просто на Софію, і те око сміялось!
— Гони! — гукнула бариня кучерові.— Доки ми будемо трястися?
Свиснуло в повітрі, заклекотів кабріолет...
— Кучере, тобі невідомо... хто вона? — запитала згодом Софія.
— її не знаю...
— А той... що в рябій ковбойці?
— То не ковбойка, пані, то зветься тільняшка...
— Я тебе не про це питаю... Де він працює?
— Машиністом на Кураєвому.
На Кураєвому, в Гаркуші... Так і догадувалась. Понабирав у Каховці полтавських красунь та й приборкати їх тепер не вміє! Казала ж — все літо романи крутитимуть по таборах... Треба буде сказати, щоб хоч штраф наклав на них за оленячий ріг.
Наближалась Асканія. Вже була не сизо-голубою, як здалеку,— зводилась в небо яскраво-зелена, облита сонцем, немов крута з каменю малахіту гора посеред рівного степу. На самій верховині — цегляна башта на десять тисяч відер води, а нижче — розлогі дуби, ясени, буки, десятки різних порід дерев, із стовпища яких сама природа вибудувала химерні, строкаті від сонця хребти, сяючі в зеленім блиску скелі, урвища, провалля, переповнені тінями...
До самого маєтку, до знайомих зелених скель та урвищ переслідувало Софію оте налите щастям дівоче око, що безтурботно сміялось із ковилів... Мимохіть ще раз оглянулася звідси в той бік... Де вони? Немов розтанули, злилися з неосяжним простором...
Скрізь над заповідним степом було вже тільки небо, по-південному світле, та струмувало з краю в край понад ковилою невтомне, кришталево чисте, міражне море...
XXVI
В середу зранку почали з'їжджатися до Софії гості. То з одного краю, то з іншого мчали степом на Асканію екіпажі, залишаючи за собою довгі шлейфи пилюки. Панське подвір'я було заздалегідь очищене гайдуками-чеченцями від стороннього люду, і тепер тільки швейцари та лакеї вільно походжали там, почували себе сьогодні теж іменинниками. Наввипередки кидалися відчиняти дверцята карет, з яких випурхували легкі ефірні дами, схожі на метелйків-перламутровок, яких о цій порі так багато в цілинному асканійському степу. Всі, окрім сиваської поміщиці пані Луїзи, прибували без чоловіків, знаючи, що останнім часом Софія полюбляє більше жіноче, безпарне товариство.
У мурашківському домі всі були на ногах. Лідія Олександрівна з уважністю полководця стежила за ситуацією. Світлана, мов той Меркурій, раз за разом підлітала до неї із свіжими гарячими донесеннями:
— Карета з Британів!
— Фаетон з Преображенки!
— Автомобіль з Криму!..
Іван Тимофійович, оббігши з досвітку сад і давши необхідні вказівки своїм помічникам, тепер забрався в кабінет і нудився там, як звір у клітці, час від часу поглядаючи в вікно та дудлячи склянку за склянкою воду з графина.