— Навіщо ви його слухаєте? — проникливо звернувся Мурашко до притихлої дітвори.— Він між людьми, як ота постільга поміж птицями... Хіба вам ще постільги та граки не вкаркались?
— Ой, наколошкали ж ми їх тоді у вашім парку,— похвалився якийсь карапуз.— Я три дні був на "грачиних війнах"!..
— Отож, самі знаєте... Киньте його, ідіть собі бавитись деінде...
Обминаючи юродивого, що вже сидів на акації, Мурашко рушив додому.
— Куди ж ти? — пролунав йому навздогінці зловісний регіт з акації.— Чекай мене, підемо разом!.. Ми ж близнюки з тобою! Я арену летючих пісків кожухом накрив, а ти Дніпро пригорщами на панські толоки вихлюпав!..
Не обертаючись, Мурашко прискорив крок.
...Майже водночас вийшло в той день з Аска-нії двоє. В один бік — Мурашко, сповнений надіями. В інший — Гриша-семінарист у вивернутому кожусі.
Три дні Мурашко десь пропадав. Як міг догадатись Валерик з натяків Лідії Олександрівни, садівник подався пішки через Перекоп шукати підтримки в губернському земстві.
Надвечір третього дня Валерик зненацька зустрів свого наставника знову в саду, на одній із галявин, під копицею сіна, накошеного у вільні години самим
Мурашком. Зараз копиця була геть розбушована, наче біля неї щойно походив бугай.
Мурашко сидів по плечі в сіні, видно, тільки проснувшись, і вигляд у нього був жахливий: сорочка розхристана, борода скуйовджена, в розкудланій чорній голові стирчало сіно.
Валерик зупинився, непомічений, віддалеки, не зважуючись одразу підійти до Івана Тимофійовича.
— Ломбардія,— похитуючись, скрушно заговорив кудись у степ Мурашко,— Ломбардія... Ібрагімія...— Плечі його раптом затряслися, почувся хриплий сміх...
Хлопцеві стало моторошно від того сміху. "Що з ним? Захворів?" — майнуло йому в голові, і він прожогом кинувся до садівника:
— Іване Тимофійовичу!
Мурашко спідлоба глянув на нього, мов на чужого, і... байдуже гикнув. Тут Валерикові стало ще страшніше: учитель його був п'яний. Жахом, відчаєм, болем несподіваного, наглого розчарування опекло Валерика.
— Іване Тимофійовичу,— в розпачі шепотів він, готовий розридатися від безпомічності та образи, що душила його. Ніхто ще в житті не ображав його так жорстоко, як, сам того не помічаючи, образив зараз тут учитель, свята, найдорожча йому людина! Навіщо він довів себе до такого стану? Обвис, опустився, занехаяний, п'яний, у сіні...
— Як там наші? — запитав через деякий час Мурашко і, не дослухавши відповіді, заговорив уже про птахів, що шугнули стайкою напроти узлісся, зачувши десь поблизу людину.
— Птиці... Де ліс, туди треба й птиць лісових,— міркував сам собі Мурашко.— Жайворонкові тут нічого робити... Він — степовик. Чим йому короїдів вибирати з-під кори? А от дятел — інша річ...
За хвилину на галявину вийшов Яшка-негр із якимось білявим, незнайомим Валерикові юнаком у Матроській тільняшці. Загледівши Мурашка, вони попрямували просто до нього.
Негр був явно невдоволений Мурашковим виглядом, що промовляв сам за себе. Наближаючись, Яшка сердито залопотів щось по-своєму, жестикулюючи, енергійно стріпуючи головою,— видно, ганив Мурашка, що довів себе до такого стану.
— Ег Тимофійовичу, перебрав,— з докором сказав і матрос, підходячи до садівника.— Куди це годиться?
Недовго думаючи, хлопці підхопили Мурашка під руки і без усяких церемоній потягли з сонця в кущі, в затінок.
Потім негр, переморгнувшись з матросом, подався кудись у бік ставка, а матрос, підсівши до Івана Тимофій овича, заговорив до нього вже як до тверезого:
— Приїздив я оце в майстерні та вирішив заглянути і в вашу гавань... Просили наші дівчата хоч кленовий листочок їм привезти на показ... Вони всі, знаєте, з лісових країв, скучають за зеленню...
— Бузки вже повідцвітали,— прохрипів Мурашко.
— У вас тут одне відцвітає, а друге зацвітає,— не відставав матрос.— Ми якраз проходили оце мимо квітників... Як жар горять!..
— Еге, чого захотів,— повеселішав Мурашко, мовби прояснюючись свідомістю.— Хіба ж то для вас? То, брате, тільки на панські носи, на аристократичні... Чеченці тебе як піймають з квітами — лиха не збудешся.
— А чого я до них піду,— засміявся матрос.— Хіба я не знаю інших ходів: перемахну отам — і вже в степу!..
— Ба, який,— обернувся Мурашко до Валерика, вказуючи йому на матроса.— Ти знаєш його? Бронников, машиніст із Кураєвого... Казатиме, що юнгою плавав на торговому флоті,— не вір. Співатиме, що за дебоші списали його на сушу,— знову не вір, бо морякам сам бог велів бешкетувати... В майстерні, каже, приїздив, а я знаю, що він у водмеханіка був. Скажи — не вгадав?
— А чого ж, був і в Привалова... Ми з ним приятелі ще по Херсону.
— Приятелі... Вони там артезіанську рибу ловлять у підземеллі на водокачці... Рибу ловлять та бомби роблять, ха-ха-ха,— засміявся Мурашко.
— Що ви, Іване Тимофійовичу,— спокійно заперечив матрос.— Ми таким не займаємось.
— Не займаєтесь? Не робите? А я б зробив бомбу... одну, велику... Та жаль — не вмію... Водяник — той умі-і-є!.. То — му-у-жик! Недаром його просто з заводу — сюди під негласний нагляд... А втім, всі ми з вами — під негласним наглядом. І ти, Валерику... Чого ж ти стоїш, друже? Збігай, скомпонуй йому букет.
З охотою подався Валерик підбирати цей букет. Матрос йому сподобався. Почувалась у ньому якась добра, весела й мужня сила, витатуйовані якорі на руках ріднили його з далекими морями, а те, що він був у дружбі з Приваловим і що, може, вони й справді щось там робили у підземеллі, викликало до машиніста ще більшу повагу...
Збираючи квіти, Валерик перекинувся думками до знайомих дівчат-заробітчанок, на все літо загнаних на далекий, без жодного деревця табір Кураєвий. Там десь була Данькова сестра — співуча Вустя з золотими ямочками, що сміялися їй на щоках, прудка та легка, мов створена для вічного бігу... Були там і високі, як тополі, затуркані сестри Лісовські, і Ганна Лавренко, ота холоднувата, блискуча красуня, що аж дивитись на неї було незручно... Усім їм хай повезе матрос оце запашне зілля та квіти, хай передасть дівчатам — не все ж тільки панству...