— Це вони й мене заставлятимуть танцювати? — задивилася Ганна у візерунчасту, прикрашену ліпленням стелю.
— Як не захочеш, то хто ж тебе заставить! Та тобі й заступа добра є,— засміялась Любаша.— Панич нікому не дозволить тобою каверзувати. Тобі тепер і сама бариня не страшна!..
— Злюща, кажуть?
— В печінках усім сидить,— озирнувшись, зашепотіла Любаша.— Покоївкам ні погуляти, ні заснути не дає, цілісіньку ніч заставляє молитись... Сама хоче святою стати, а вони щоб за неї поклони били! Отака!.. Це вона скоро вже ось вийде зуби собі гріти... а мо', й вийшла.— Піднявши фіранку, Любаша виглянула крізь квіти в віконце, що виходило в сад.— Уже сидить! Полюбуйся своєю свекрухою,— приснула вона в долоню, відсахнувшись од вікна.
Ганна звелася на лікоть і глянула в сад. Софія сиділа одна в плетенім кріслі, на самому сонці, нерухомо задерши голову вгору, широко розкривши рота. Ганні вона здалась божевільною. Сидить на спеці, роздерши, мов Кощій, свого старечого рота до вух, роззявившись прямо на сонце, немов хоче на нього гавкнути!.:
— Чого то вона, Любашо?
— В роті собі вигріває... Хворобу якусь лікує сонцем...
— Тьху яка... Завісь фіранку.
Ганна відкинулась на подушки хвилями своїх чорних, розпущених після миття кіс, що вільно розсипались по постелі, по плечах, повних, округлих, наче виточених із слонової кості. Поклавши на чоло руку, мовчки дивилась у виліплену стелю, але й звідти над нею нависали якісь потвори з роззявленими ротами, що ніби хотіли гавкнути на сонце...
— Ніхто її тут не любить: ні слуги, ні контора,— заторохтіла знов Любаша, беручись за вишивання.— Та й сам Вольдемар був би, видно, тільки радий, якби вона вже кикнула, щоб самому потім розпоряджатися... Ну, Вольдемар, цей ще сяк-так, хоч для годиться матері ручку цілує, а Густав придуркуватий, як був тут, він її духу не терпів... Одного разу вівчарками зацькував, на кам'яну бабу загнав — мусила з годину там кукурікати.
Ганна ледь помітно всміхнулась, уявивши бариню верхи на кам'яній бабі.
— Добре, мабуть, схарапудилась?
— Та зняли ледь теплу...
— А де він зараз, той Густав? Любаша зітхнула:
— Доренбургом править... Зіслали туди на покая-ніє за те, що братові пекельну машину під ліжко підклав... Ірод, найближчу подругу мою, Серафиму-по-коївку, зі світу молодою звів...
Ганна плавно зметнулась з постелі, сіла.
— Так то таки правда?
Щось вона чула околицею про той страшний випадок у маєтку, але тільки зараз — з уст очевидиці — він дійшов до неї у всій жахливій, зловісній імовірності. Напружена, з великими від жаху очима, слухала Ганна в подробицях Любашині свідчення про загибель подруги, що лягла з одним паном на пекельну машину, підкладену другим...
— Ото тільки й того, що поховав по-людському, білий камінь поставив із золотою насічкою,— сумно закінчила Любаша і, відклавши роботу, полізла кудись у куток за ліжко. Випросталась з пляшкою в руці.
— Давай, Ганно, влаштуєм їй поминки. Бо хто її, нещасницю, згадає... Будеш?
— То що таке?
— Горілочка...
— Незвична я, Любашо... Пий сама.
Нахильці, просто з пляшки, Любаша зробила кілька ковтків. Відставила, передихнула.
— Звикнеш, Ганно, і ти... До всього тут звикнеш... Задумалась край стола Любаша, схилившись щокою на руку. Потім стиха, ледве чутно стала наспівувати:
Додому іду,
Як риба, пливу,
А за мною, молодою,
Сім кіп хлопців чередою
В цимбалоньки тнуть, тнуть, тнуть...
Пісня була веселою, грайливою, але зараз в устах Любаші вона звучала якось тоскно, журливо.
Ганна чула спів і мовби не чула його, зосереджено думаючи про загиблу дівчину, яка ще, може, недавно лежала тут, на її, Ганниному, місці.
— Де її поховано? — запитала через деякий час.
— Серафиму? За Герцогським валом. Бариня настояла, щоб подалі... Ех, життя наше!.. "В цимбалоньки тнуть, тнуть, тнуть..."
В двері постукали.
— Можна,— насторожилась Любаша.
Зайшов панич Вольдемар, веселий, хлоп'якуватий, в розстебнутій сорочці з засуканими рукавами, з якоюсь картонною коробкою в руці.
— Я на хвилинку,— перепинив він Любашу, що схопилась уже була до дверей. Ганна закрилась простирадлом по саму шию, всю її обсипало приємним жаром, хоча сорому за те, що панич застає її в постелі, вона не відчула. Після того, як він у фельдшерській так довго й серйозно дивився на її тіло, вона вже мовби побувала з ним у якійсь недозволеній близькості.
Поставивши коробку на стіл, Вольдемар обернувся до Ганни, радісно заклопотаний і трохи зніяковілий:
— Ну, як тобі?
Подумавши, Ганна відповіла з протягом:
— Кра-ще...— І дивилась на панича небоязким, вивчаючим поглядом.
— Головне, щоб не скучала за степом... Ти вже тут, Любашо, розважай її. Можеш гукнути увечері Яшку-негра, хай пограє вам на гітарі... А я зараз до Генічеська. Що тобі привезти з Генічеська? — люб'язно звернувся він знову до Ганни.
— Нічого мені не треба,— відповіла вона, хоча їй була приємна сама ця можливість загадувати, бажати, чого захоче, приємно було відчути свою зростаючу владу над цим молодим мільйонером, що міг би з бебехами закупити всіх отих криничанських багатіїв Огієнків, від яких вона свого часу стільки натерпілася.
— Ось як підправлюся трохи з ділами, я повезу вас до моря... Ти хочеш побачити море, Аннет?
— Не кажіть на мене Аннет... Я — Ганна. Панич засміявся:
— Гаразд, не буду... Так поїдеш до моря, Ганно?
— Побачимо.
Мимохідь торкнувшись пестливо рукою гарячого Ганниного підборіддя і побажавши їй швидше одужати, панич залишив кімнату.
Ганні сподобався цей візит. І те, що панич постукав у двері, питаючись дозволу, перш ніж зайти, і що затримав у кімнаті Любашу, щоб не залишатись їм тут віч-на-віч, і люб'язна, делікатна його мова — все це було новим для Ганни, незвичним після грубощів, серед яких вона виростала, після сороміцьких жартів, яких вона наслухалась від каховських баришників. Правда, коли він мимохідь провів рукою по її підборіддю, то Ганну поморозило, як від леза ножа, а коли, вже виходячи, окинув від порога поглядом Ганни-не тіло, то здалося, що він бачить її крізь простирадло відкритою, голою всю, але й це в нього виходило якось особливо, по-панському, і не образило Ганну.