Те, що строковики вперше за літо, наперекір панським посіпакам, вільно зібралися на оцю свою гарячу степову сходку, що вони не просто ремствують та лаються з прикажчиками біля діжок, а чорним по білому на папері записали: "Свіжої води вволю і ніяких, водяних пайків!"—уже саме це підносило людей у власних очах і надавало їхній боротьбі нового забарвлення. Войовничий, радісно-грізний настрій охопив усіх. Розбуркане відчуття власної сили декотрих просто п'янило, а те, що посланців від інших таборів, обшарпаних, босих, з тиковками води на мотузках, матрос величав "делегатами", тільки підсилювало новизну й урочистість моменту.
Не затурканою, безвольною масою, а людьми, що самі можуть вирішувати свої справи, стояли вони на токовищі, уважно слухаючи промовця.
Промовляв Бронников.
— Наші збори наближаються до кінця,— говорив матрос, стоячи, на високому ворохові по коліна в пшениці.— Вас, шановні делегати, вже чекають люди на токах. Ідіть передайте їм, що ми не самотні, що нас підтримують робітники асканійської водокачки, майстерень, цегельні... Отже, коли ми будемо діяти згуртовано, без анархії, ми обов'язково виграємо страйк! Тут сьогодні лунали деякі аж надто гарячі голоси, що добре було б, мовляв, пустити по токах червоного півня... Від імені страйкового комітету я хочу застерегти проти цього: сліпий бунт може тільки пошкодити нашій свідомій справі.
— Вірно!—кинув з натовпу Мокеїч, який теж був у числі делегатів. Після Каховки борода йому ще більше відросла, обличчя зробилося бронзовим.— Хліб не винуватий!
— Так. Ні хліб, ні паровики не винуваті. Нічого машини трощити — не від них іде лихо... Винуватці — там!—вказав Бронников рукою в напрямі головного маєтку.— Вони, кровопивці, перетворили цей степ на каторгу для тисяч і тисяч строковиків! Вони не вважають нас за людей, вони хочуть поїти нас мулом, що зостається після худоби, але ми їх провчимо! Якщо вони встигли забути про броненосець "Потемкин"— ми їм нагадаємо. Хай знають, що нині не один він з моря,— десятки таких броненосців димлять уже і на суші, навкруги нашої Таврії. Могутні заводи Півдня — оце наша опора, оце найгрізніші наші броненосці, товариші. Стійкий організований заводський люд — ось на кого ми, степові пролетарі, будемо рівнятися. Звідти черпатимем наснагу, звідти перейматимем велику й сувору науку боротьби!..
Пристрасні, пройняті незламною вірою слова матроса глибоко западали в серце строковикам. В захваті дивилася з натовпу Вутанька на нього, щаслива й горда за свого Леоніда, який належав зараз усім своєю мужністю, своїм розумом і навіть отими рідними, по-чаїному розкриленими бровами. Часом їй уже здавалось, що в їхніх стосунках не сталось ніякого розладу, що ревнувати його до когось було б недоречно, що саме тепер вони стають ближчі одне одному, ніж будь-коли.
XLIII
Відколи Леонід відкрито очолив страйк, він не раз ловив на собі той дивно ясний, новий, просвітлений Вутаньчин погляд. Дівчина немов хотіла надихнути його, сказати, що вона з ним у цей напружений і відповідальний час. І самій Вутаньці те, що сталось між ними, вже здавалося тепер якимось лихим, моторошним непорозумінням. Леонід, якому всі тут довірялись, до якого всі прислухались, який, по-новому розкрившись перед строковиками, сміливо навчав їх тепер своєї залізної правди, невже міг він бути з нею, з Вутанькою, неправдивим? Ніяк не в'язалося це між собою, не вкладалося їй у свідомість. І коли після сходки Леонід, переговоривши наостанку з делегатами, що вже вирушали на токи, став раптом шукати когось очима серед дівчат, Вутанька відчула, що це — її!
Знайшов, посвітлішав на виду: — Вутанько!
І вона з готовністю вийшла з-поміж дівчат і сміливо прилюдно понесла йому назустріч свої усміхнені вишнево-золотисті рум'янці.
Потім було оте найсолодше, ота ніжність знову віднайденої руки... Порипувала, немов у свято, гармошка, розцвітаючи міхами в руках Андріяки, дріботіли на сонці дівчата, приязно підморгуючи Вутаньці, а вони — Леонід і Вутанька,— удвох сиділи осторонь, немов у пухких золотих кріслах, пірнувши по груди у свіжій пшеничній соломі, яка навіть і в притінку ще пахла сонцем...
Легко, як у щасливому сні, було їм розмовляти. Більше, ніж за всі попередні рази, дізналась Вутанька отут про свого милого... І що приїжджала то не коханка до нього морська, а вчителька його з Херсона, правдистка, може, якраз та, що стояла під шаблями в Каховці... І що не на торгових ходив він посудинах, а на військовому кораблі, і звання йому справжнє — комендор. І що навіть не Бронников, а Бойко було йому прізвище, комендор Бойко... Багато що прояснилося тут Вутаньці...
— Відкриваюсь тобі, Вутанько, найбільшою правдою про себе, такою, що дають за неї каторги, такою, що не сказав би ні приятелеві, ані коханці... Таку говоримо ми лише тим найближчим, ріднішим за батька й за матір, тим, кого називаємо поміж себе: товариш... Першій тобі я відкриваюсь, Вутанько, і можеш тепер зрозуміти, хто ти для мене є в житті...
— Товариш... Як гарно! Виходить, я тобі теж... товаришка, так?
— Виходить — так.
— Любий! Що б не було, що б не трапилось, знай: ніколи ти не розкаєшся, що відкрився отут мені... Батько мій теж з товаришами дружив... За те й замордували його такі, як Гаркуша...
Розпарений Гаркуша, притрюхикавши на тік, застав свято серед будня: гармонія, танці...
— А ті чого тут були... з інших токів?
— Як — чого? У нас свято, в гості люди приходили!..
Дожився прикажчик: у вічі глузують... Став викладати паничеві обіцянки — не захотіли й до кінця дослухати.
— Хай він подавиться своїми хустками.
— В дарованих хустках тільки покритки ходять! Даремно й верблюдами намагався спокушати дівчат Гаркуша.
— Хай хоч верблюдами, хоч чортами возить, аби свіжа була вода отут!,
— Доки не понапиваємось артезіанської досхочу — палець об палець не вдаримо...
І вже махнула якась у повітрі хусточкою: