Ні, правильно робить Андрій, іде своєю дорогою, будь-що-будь, Іван вірить йому, знає чистоту його помислів, не така, каже, кров, щоб дихала зрадою, але сила не може марно стояти, треба йти, ламати перешкоди, правильно, правильно, Андрію! — говорить Іван. Це й він так мусить, геть земля, скиба, рослини, його женуть, ні, він сам мусить гнати. Пригадав того Мишка, — от ще бідна тріска….
Іванові думки були нагло перервані. Кричала якась жінка:
— Он, он, он! Мати Божа! Не бачите! — викрикувала різким, високим голосом, була розпатлана, кістлява, довгі, темні руки простягнула догори, вітер розвівав її волосся. Люди збіглися до неї. Вона дивилася на всіх чорними, сердитими очима, біля неї лежали порожні торбинки з кропив'яного мішка. Жінка далі показувала на небо, але там, крім птахів, що весело літали, нічого не було видно. Поволі жінку заспокоїли, вона сіла на своїх торбинках і шептала якісь молитви.
Біля Івана стояв високий, у брудній ватянці з пом'ятою на голові будьоновкою чолов'яга.
— Тепер таких багато, — промовив чолов'яга горловим голосом. Іван щось невиразне буркнув. — Піде під ту тюрму, сидить, сидить, а потім хто зна що їй ввижається… — Іван бачив більше жінок з порожніми торбинками, такими, які не раз бачив з передачами.
— Мучать народ і не знають за що, — продовжував довгий чолов'яга. Іван мовчав. Чолов'яга дивився перед себе в воду, на правий берег, говорив, здавалось, сам до себе. А від найближчого гурту доносилось.
— Канєшно! Я сам бачив. Обновилася. Я сам бачив…
— Що, що? — питає швидко округлий мужичок у зимовій шапці з кляпами…
— А тим вже, бачте, церкви почали обновлятися, — кинув своє високий чолов'яга…
— А ви не вірите?
Високий чолов'яга повернув свою голову.
— Та, канєшно, не вірю. Людям блаж в голову лізе, от і все…
— Вчених людей кликали, — поясняє той, що недавно питав. — У Києві тисячі бачили. І вчені були. Якимись химічеськими обрядами пояснювали. Може це й не чудо, а просто якась природа, але факт фактом. Баня церковна засяяла, це факт…
— Ет, не вірю я у всі ті чуда, стільки їх тепер розвелося, просто людям мозки з місця рушило і все, — говорив високий чолов'яга.
Говорили далі. Іван не втручався в розмову. На нього дивились здивовано. Видно, що з ним щось дивне було, або то людина в больниці була, якусь операцію перенесла, або то хто зна що. Блідість на ньому велика. А один чоловік з китайською борідкою підійшов до Івана і запитав:
— На тиф, вижу, боліли…
— А вам що? — відповів Іван.
— Та мені що? Ніщо. От просто спрашую, на язик прийшло… Блідий чоловік — дай, думаю, спрошу. Боліють, дуже боліють. От гляньте. Отам село Козельці було, а тепер бачите? Всіх вигнали, востаніє, кажуть, хотіли… А куди їм тепер востаніє? Люди, люди… — і селянин з китайською борідкою замовк.
Корабель ішов далі, часами наближався до берега, часами віддалявся. Інколи запливав — Козин, Трипілля, Трахтимирів — до причалу. Іван добре знає ці місцевості, а то знов пішли зовсім свої врочища. Від Козинців Дніпро круто повертає знов на свій шлях, бо було збився і пішов назад на північ. Тут гори древні, ґранітові перейняли його біг, але він прорвався і пішов далі своєю дорогою. Отам справа Григорівна бовваніє, а там і Бучак… І Селище он наближається і острів Левицький. Вже тіні лягли від правого берега, як пропливали попід Решітками. Добре, що надходить темрява. Іван не хотів, щоб його бачили. І коли причалили трохи далі за Каневом, було вже зовсім темно. Іван вийшов з корабля і не пішов, а побіг, ступав сажневими кроками і прийшов під двері тихою вулицею. Першою побачила його Марія Олександрівна.
— Іван! — викрикнула. — Сину? Невже ж це ти? — і кинулась і так її руки тремтіли, ніби крила птаха, якого нагло піймали.
Далі всі прибігли, всі були. І Мар'яна погано причісана у кофточці розхрістаній з розгону вдарилась груди в груди, і припала німо, і закам'яніла. І старий із своєю буйною гривою… І, нарешті, те босе кучеряве волоссячко. Іван, як побачив його, як схопив, ніби жарину — горнув все до себе, а воно пекло його, геть пропікало.
— Тату! Татусю!
А тут і Левицькі вирвались. Старий півсліпий, у білих штанях.
— Іван? — питає і руки сухі, старечі, простягає. Наткнувся на Івана, що тримав Вірочку і так їх разом обняв. Всіх разом упхали до кімнати Мар'яниної, вузької, тісної, і тут вже надійшла з кухні Наталя Петрівна і також обіймає.
— Таки пустили. А чому ж ти нам нічого не подав, — казала Марія Олександрівна. — Мар'яно, біжи! А таки пустили! А чи направду пустили? Господи! Я просто не вірю… А ти певно голодний — судака маємо, це вже Микола занявся рибальством, на базарах знову нічого нема, як було двадцятого року. А яке щастя. Недаром Андрійко писав… Він ось, дорогенький, телеграму дав з Москви, подає, що Івана випустять, а ми всі тут у плач, і не віримо, і надіємось, і таке вже хто зна й що тут у нас діялось.
Через півгодини вся родина біля столу. На столі і судак смажений, і хліб чорний, і чай липовий. Іван сидить, на руках Вірочка, всі говорять, всі до Івана, а він все з Вірочкою.
— А де ти, тату, так довго був?
— Далеко, доню, далеко.
— А я тебе все кликала та кликала.
— Та і я тебе все кликав та кликав, — каже Іван.
— І мами також не було. А потім мама приїхала… А мама казала, а мама казала! Тато приїхав! Тато приїхав! — стрибала Вірочка на Іванових колінах. Подали Андрієву телеграму. "Радісний привіт. Думаю, що Іван буде дома". Значилось в телеграмі. Іван нічого не сказав, але очі його самі говорили, який він гордий за брата свого.
Весь вечір, до пізньої ночі сиділи. Розмовам немає кінця. Не питають лише, як було. Не можна цього питати. Нікому не можна. Коли відходив Іван з того місця — папір підписав, що не скаже ні слова нікому, і ніхто не питає, бо всі знають звичаї краю свого.
— А тут все ось, як бачите. Левицький хворіє і сліпне. Щось з очима сталося. А найгірше з хутором. Нема то нема, але з тим Кандором таке трапилося. Не хотів старий місця лишати, то приїхали минулої зими і в мороз лютий вивезли до Гісина і там з дочкою у сніг викинули. Аж тепер на весні трупи їх знайшли, — казала Мар'яна.