Та дивна річ, навколо все наче вимерло — ніде ні душі, ні машини. Тільки безлюдна алея, а вдалині — стіни імператорського палацу.
Цієї чарівної надвечірньої пори з вікна переповненого вагона вона видалася Кікудзі куточком якоїсь далекої заморської країни.
Він раптом уявив собі, що тінистою алеєю йде Юкіко з вузликом, загорнутим у рожеве крепдешинове фуросікі з білими журавлями.
На Кікудзі війнуло свіжістю.
А коли він подумав, що, може, дівчина жде в його домі, у нього солодко зайшлося серце.
Та чому ж Тікако спочатку хотіла, щоб він привів своїх товаришів, а лише тоді, як Кікудзі відмовився, запропонувала запросити Юкіко? Невже вона заздалегідь надумала її покликати? Кікудзі не міг нічого второпати.
Коли він повернувся додому, Тікако вибігла зустрічати його в передпокій.
— Ви самі?
Кікудзі кивнув.
— От і добре, що самі! Вас уже чекають. — Вона підійшла і взяла в нього шапку й портфель. — Ви, певно, кудись заходили?..
"Невже по мені видно, що я пив?" — подумав Кікудзі.
— Де ви були? Я дзвонила вам ще раз на роботу. Мені сказали, що ви вже пішли. Я прикинула, скільки часу треба на дорогу…
— Ви мене дивуєте!
Бач, а про те, що самовільно забралася в дім і порядкує, ні слова!
Тікако пішла вслід за Кікудзі, щоб допомогти йому переодягтися. Вона потяглася до кімоно, яке подала служниця.
— Не треба! Я сам.
Він скинув піджак і, щоб спекатися її, поспішив у гардеробну.
Вона вже сиділа й чекала його.
— Ох, ви, одинаки!.. Які ви молодці!..
— Атож…
— І не хочеться вам махнути рукою на своє недоладне життя?..
— Я дечого навчився на гіркому досвіді мого батька…
На хвилину погляд Тікако спинився на Кікудзі.
Тікако була в халаті служниці, що колись належав матері. Вона засукала рукави — від зап’ястя руки були на диво білі й повні, в ліктях наче перетягнуті ниткою. Кікудзі не сподівався, що вони в неї такі м’язисті.
— Гадаю, найкраще буде в павільйоні. Я тим часом провела дівчину до вітальні, — трохи офіційно повідомила Тікако.
— Я не певен, чи є в павільйоні електричне світло. Щось не пригадую, щоб там коли-небудь горіла лампочка.
— Тоді запалимо свічки. Це ще цікавіше.
— Ні в якому разі!
Немов згадуючи, Тікако розповідала:
— Так от, коли я подзвонила, Юкіко спитала: прийти з мамою? А я кажу: будь ласка, вдвох було б іще краще… Та матір затримали якісь справи, отож ми вирішили, що Юкіко прийде сама.
— Хто — ми? Це ви все вирішуєте на свій розсуд! Невже чемно запрошувати в гості без попередження?
— Я розумію… Але дівчина вже тут, і забудьмо про мою нечемність.
— Чому?
— А от чому! Дівчина прийшла, значить, ви її цікавите. І хай вас не обходить, як я цього досягла. Коли все втрясеться, ви будете сміятися: от, мовляв, Курімото — дивна жінка! Я по собі знаю, що важливо залагодити справу, а як — неістотно.
Тікако говорила самовпевнено, мовби читала думки Кікудзі.
— А з її батьками ви розмовляли?
— Аякже! Звичайно.
Вона ніби хотіла сказати: "Чого ж ти зволікаєш! Вирішуй!"
Кікудзі вийшов на галерею і попростував до вітальні. Проходячи мимо гранатового дерева, спробував перемінити вираз обличчя. Бо ж не годиться показувати дівчині, що ти не радий її приходу.
Темна тінь гранатового дерева викликала в уяві родиму пляму на грудях Тікако. Кікудзі труснув головою, немов проганяючи це видиво. На кам’яну доріжку перед вітальнею лягли останні відблиски надвечірнього сонця.
Сьодзі у вітальні були широко розсунуті, Юкіко сиділа майже на порозі кімнати.
Здавалося, від неї струменить якесь сяйво й освічує тьмяні закутки просторої вітальні.
У токонома в плоскій вазі стояли жовті болотяні півники.
А на обі дівчини були вибиті білі борові півники. Випадковість?.. Навряд, бо півники — поширений символ раннього літа.
В токонома стояли не білі півники, а жовті болотяні, з високими стеблами й довгим шпичастим листям. Було видно, що Тікако їх щойно поставила.
ІІ
Наступного дня, в неділю, йшов дощ.
Після обіду Кікудзі зайшов у павільйон — прибрати трохи після вчорашньої чайної церемонії.
А ще його вабила туди згадка про Юкіко — а раптом у павільйоні лишився вчорашній аромат?
Звелівши служниці подати йому парасольку, він уже спускався з вітальні на кам’яні плити садової доріжки, як помітив, що ринва продірявилась і дощова вода хлюпає на землю біля гранатового дерева.
— Треба полагодити, — мовив Кікудзі служниці.
— Авжеж, треба.
Кікудзі згадав, що дощовими ночами цей хлюпіт не давав йому заснути.
— Якщо візьмешся лагодити одне, то виявиться, що й інше прогнило. Краще вже продати, поки будинок ще не завалився.
— Тепер усі, в кого великі будинки, так вважають. Ось і вчора панночка дивувалася, що у вас такий просторий дім. Напевне, збирається у вас жити.
Служниця мовби хотіла сказати: "Не продавайте будинок".
— Чогось наговорила учителька Курімото?
— Так. Коли панночка прийшла, пані вчителька все їй показала, всюди поводила.
— Ще цього не вистачало!
А вчора Юкіко про це навіть і словом не прохопилася. Кікудзі думав, що вчора вона пройшла тільки з вітальні до чайного павільйону, а тому сьогодні вирішив піти по її слідах.
Вчора йому не спалося.
Йому здавалося, що в павільйоні витає запах Юкіко, і він ладен був серед ночі встати й піти туди.
"Вона для мене недосяжна", — думав Кікудзі, силкуючись заснути.
А тепер його вразило, що ця сама недосяжна дівчина разом з Тікако спокійно оглядала його оселю.
Кікудзі наказав служниці принести в павільйон жару, а сам рушив кам’яною доріжкою в глибину саду.
Тікако мешкала в Північній Камакура і вчора пішла додому разом з Юкіко, доручивши служниці прибрати посуд.
Власне, прибирати було нічого — чайне начиння і так стояло в кутку, та Кікудзі виразно не уявляв собі, куди його скласти.
— Тікако знає, куди його поставити, — промимрив він, зупинившись перед токонома.
На стіні висіла мініатюра Содацу з портретом стародавнього поета, окресленим легкими штрихами блідою тушшю.
Вчора Юкіко спитала:
— Хто це?
Кікудзі не міг відповісти.
— Справді, хто ж це?.. Віршів нема, і я не можу впізнати. Ці поети такі схожі один на одного.
— Певно, Мунеюкі, — втрутилась Тікако. — Картину намальовано до вірша: "І сосна вічнозелена весною наче молодіє". Щоправда, зараз вона трохи не відповідає порі року. Ваш батько її дуже любив і виставляв саме весною.