Та й не стану я робити нічого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тоді вже...
Але додому так просто йти я не можу. Мушу дістати з амбразури ту інструкцію. Мушу! Бо інакше я не поважатиму себе.
Я беру Вороного за сідло і струшую, щоб він подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потім сідаю і кручу педалі по дорозі — нібито в бік села. Але од'їхавши метрів сто, так що з дота мене вже ніяк не видно, звертаю в ліс, ховаю Вороного під папороттю в окопі і по-пластунському, на пузі, починаю в обхід скрадатися до доту. Я повзу довго і обережно, через кожні два-три метри завмираючи й прислухаючись. Нарешті переді мною дот. Вартового ніде не видно. Він, певне, з того боку, в кущах. Але й амбразура теж з того боку. Вихід один — пробиратися через руїни дота і спробувати намацати розколину над амбразурою зсередини. Проте легко сказати — пробратись. Я вже казав, що весь дот заріс густезною і немилосердно жалючою кропивою. І одна справа іти такою кропивою на повний зріст, розсуваючи її якоюсь гілкою, а зовсім інша — повзти нею на пузі, по-пластунському, та ще й так, щоб тебе не було видно, щоб та кропива не ворушилася.
Я ліз уперед маківкою, опустивши лице до землі і прикриваючи його однією рукою. Розсував кропиву просто своєю маківкою. І поки голчасто-зубчасте кропив'яне листя проходило по волоссю, я його не відчував. Та коли воно торкалося шиї, мене всього пересмикувало — наче хто лив мені на шию окріп.
Але найбільше страждали вуха. Бідні мої великі відстовбурчені вуха. Мені навіть здавалося, ніби я чую, як вони сухо тріщать, палаючи жарким полум'ям. І здавалося, що не кропивою лізу я, а лютим, пекельним вогнем. Проте я зціплював зуби і ліз, ліз, ліз.
— Мда а! — почув я раптом над головою. — Видно, ти або дурень, або щось таки замислив. Уставай!
Лайнувшись про себе останнім словом, я підвівся.
На похилій брилі дота, розставивши ноги, з автоматом на грудях стояв солдат Митя Іванов. То був він! І десь у глибині душі ворухнулася в мене схвальна думка: "А вартовий він таки непоганий, не пропустить".
Митя Іванов дивився на мене беззлобно, з цікавістю. Мої геть пожалені кропивою вуха, шия, руки говорили, мабуть, досить промовисто.
— Ну, так що тобі треба? — спитав він усміхаючись.
— Нічого, — я ще не встиг придумати.
— Нічого? Гм. Значить, дурень, — з розчаруванням сказав він. — А може, все-таки треба?
І раптом у мене майнула думка: "А може, це все спеціально? Щоб мене перевірити?"
Ну, так ви дзуськи щось од мене почуєте! Хоч мені б дуже хотілося довести, що я таки не дурень, але не скажу нічого.
РОЗДІЛ XV
Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табір
Зненацька на дорозі загарчав мотоцикл і, чмихнувши, враз замовк — зупинився.
— Іванов, що там таке, га? Чий велосипед на дорозі? — почувся хрипкий голос з кавказьким акцентом.
— Та от, товаришу старший лейтенант, порушник... Пацан якийсь. Я його жену, а він лізе...
Кущі розсунулися, і з'явився офіцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Пильно глянув на мене і спитав:
— У чім річ, га?
Я теж пильно глянув на нього і мовчки знизав плечима. А в голові шалено крутилося: "Той чи не той? Той чи не той?" І ніяк я не міг згадати, з вусиками був той чи без. Та хіба за ті лічені секунди, поки він передавав мені листа, можна було щось запам'ятати? Але обличчя таке саме засмагле, запилюжеие, усмішка білозуба. І на погонах три зірочки... Здається,таки той.
— Ти що — німий, да? Не розумієш, що тобі кажуть? А що з вухами? Чому такі червоні? І шия... Іванов! — він раптом мегнув блискавичний погляд у бік солдата. — Ти що . га?
— Та що ви, товаришу старший лейтенант!
Вуха Іванова стали враз червонішими, мабуть, за мої.
— Як ви могли подумати? Це він кропивою ліз. Шалений якийсь!
— Кропивою, да? — офіцер здивовано звів брови і глянув на мене з відвертою цікавістю. — Ін-терес-но! Так що тобі тут треба, га?
"Нічого нічого, — подумав я, — перевіряйте, перевіряйте! Ви мене не "підчепите". Я не розколюся, не бійтесь".
І, удаючи з себе дурника, я закліпав очима й сказав:
— Та грибів хотів підшукать... Хіба не можна? Не можна?
Офіцер примружився, пронизуючи мене поглядом, по тім повернувся до солдата.
— Іванов, приглянеш за його велосипедом, да...
— Єсть! — козирнув солдат.
— А їй поїдеш зі мною, — наказав мені старший лейтенант і пішов на дорогу до мотоцикла. Я мовчки пішов за ним.
— Сідай! — кивнув він на сидіння позад себе, крутнув ногою стартер, мотоцикл одразу чмихнув, загарчав, і ми з місця так стрімко рвонули вперед, що я ледь не злетів з сідла. Добре, що встиг чіпко вхопитися за офщерову гімнастерку.
Ми мчали по вибоїстій, розбитій важкими військовими машинами, так званій "генеральській" дорозі. Мене немилосердно підкидало, і півдороги я сливе летів у повітрі, а півдороги тільки їхав. Та я не помічав цього. Навіть навпаки. Це якнайкраще відповідало моєму душевному стану. Бо мене однак підкидало зсередини оте нервове збудження, яке я не знаю, як називається по-науковому, а по-нашому, по-хлопчачому — "мандраж". Хіба я міг, скажіть, бути спокійний, коли їхав на якесь незвичайне, на якесь важливе і секретне завдання, для якого вимагалася мужність, сміливість, може, навіть героїзм. Ясно тепер, що це якесь військове завдання. Секретно-військового значення Може, десь там у них щось зіпсувалося. І дорослому не пролізти. Пацана треба. Може, накажуть лізти в дуло якоїсь велетенської гармати або в ракету якусь з атомною боєголовкою.
І було мені з одного боку, чесно кажучи, лячно, аж у п'ятах холодно (бо ж я-ак гахне — навіть попелу од мене не зостанеться, поховати нічого буде). А з другого боку підпирала радісна юрдість, що саме вибрали мене, — виходить, вважають, що я підходящий кадр для такого діла. І так же хотілося довести, що я такий! І лоскотало біля пупа, як ото перед екзаменом або перед тим, як кавуна на баштані вкрасти. Ох, якби пощастило, щоб усе було гаразд! Це б же було так до речі, так до речі! Павлуша умер би від заздрощів! От тільки розказувати, мабуть, не можна буде. Як так утаємничують, попереджають, як так перевіряють і випробовують . А може, навпаки, прийдуть у школу і на загальних зборах подяку винесуть. А то й подарунок якийсь цінний вручать, фотоапарат, транзистор абощо... А можуть і медаллю нагородити. Що — не буває хіба, що хлопців нагороджують медалями? Як вони щось таке роблять героїчне? Абсолютно!