"Павло?"
Я вирячився на нього.
Ніколи він не називає мене Павлом. Щось у лісі здохло, — дуже вже, мабуть, серйозна ідея, раз він так офіційно мене називає.
— Денисович... якщо вже так, — підказую я.
— Можна й Денисович... — сказав він, навіть не усміхнувшись. — Так-от, Павло Денисович, минулого літа у нас з вами, по-моєму, було чимало пригод. Так? Так... Якби ці пригоди були не з вами, а з кимось іншим і цей хтось інший розказав би і'х вам — було б цікаво? Так? Так от у мене ідея: ми сідаємо і пишемо книгу про наші пригоди... Напишемо книгу, заробимо торбу грошей і поїдемо у кругосвітню подорож. На матеріалі тої подорожі знову напишемо книгу, знову долучимо торбу грошей і знову гайнемо у якісь мандри. І закрутиться машинка... І ми станемо письменниками... А що — погано? Письменники... Ми з тобою... Стоїмо і пишемо автографи... Карафольці, Колі Кагарлицькому, Гребенючці... Га? Здорово! Як ми раніше не додумались? Письменники... Це, брат, не те, що артисти... Артистів тисячі, а письменників — одиниці. От скільки ти письменників знаєш? Ну, Пушкін... Ну, Шевченко... Ну, Глібов, Квітка-Основ'яненко, Котляревський... Ну, Толстой... Ну, Чехов... Це — класики... А з сучасних? Ну, Гайдар... Ну, Чуковський... Михалков... Ну, Забіла, Бичко, Кава... Ну, Комар... I — все! Письменники — це брат, такі люди, що... А у дитинстві, між іншим, були звичайнісінькі собі пацани, вроді нас...
Я слухаю і дивлюсь на Яву з захопленням. Ну що це за хлопець! Який він умниця! Як добре мати такого розумного Друга!
— І, головне, риску ніякого, — веде далі розумний Ява. — У крайньому разі пришлють на доробку... Як Андрію Кекалу.
Наш сільський поет завклуб Андрій Кекало уже кілька років надсилає свої вірші в усі республіканські, обласні та районні газети України. Стільки листів, як він, ніхто в селі не одержує.
Коли його питають:
"Ну як поетичні справи?"
Він гордо відповідає:
"Прислали на доробку..."
Доробляє він, доробляє, а там, диви, у якійсь районній газеті — тиць! — і надрукували.
— Ага, канєшно, канєшно, — кажу я з жаром. — Доробка так доробка! Подумаєш... Всі доробляють. Нічого страшного.
І ми тут же починаємо обговорювати Явину ідею. Як будемо писати?
Дуже просто — од руки. Як Пушкін і Шевченко. Деякі письменники пишуть тепер на машинці. Ми не будемо. По-перше, з нашим умінням одну сторінку три дні треба мучити. По-друге, хто нам дозволить цокати у сільраді на машинці. Правда, є ще в Кекала, але він своєї машинки конкурентам не дасть. Він сам щодня цокає.
В якій формі будемо писати?
Прозою... Тільки прозою. Ніяких віршів. І все — як було. Нічого не брешучи і не додаючи (хіба що, як воно у письменників називається, — "художні деталі"). І писати будемо від першої особи (так завжди щиріше виходить). Та й смішно називати себе самих "вони".
Ми — це ми, звичайно.
Але весь час писати "ми" теж якось воно не той... Кожен окремо нічого зробити не може. Ні чхнути, ні почухатись, ні в носі поколупати. Треба писати "ми чхнули", "ми почухалися", "ми поколупали в носі"... Дурниця якась! Чого це я мушу чхати або чухатись, коли не хочеться! Тільки "за компанію"?! Та й зовсім воно не художньо виходить.
Думали ми думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати вроді як один — "я". А другий — уже по імені. Першу книжку один буде "я", другу — другий.
Кому першим бути "я" — жеребкували тут же одразу. Випало мені.
Ява спохмурнів, йому дуже хотілося першим бути "я": і ідея ж його, і взагалі він звик завжди перед вести. Він, мабуть, розраховував на моє благородство, — що я запропоную: "Будь ти, Яво, першим..." Але я не запропонував. Мені не хотілося на цей раз бути благородним, мені хотілося бути "я"... тим більше, раз чесно випало. Я ж не махлював. Ява, звичайно, не став сперечатися.
— А назва, знаєш, буде яка? — сказав він. — "Незнайомець з тринадцятої квартири" або "Злодії шукають потерпілого". Здорово? І підзаголовок "Пригодницька повість..." Читачі у черзі стоятимуть... Га?
— Здорово, — сказав я.
Хоча назва мені не зовсім подобалась. Дуже вже детективна, несерйозна. Мені б хотілося, щоб була якась романтична, піднесена...
Але відміняти Явину назву після того, як він не став "я", — було б свинство.
Так і лишилося: "Незнайомець з тринадцятої квартири. або Злодії шукають потерпілого". Пригодницька повість.
Ми почали обговорювати план книжки. Значить, так: починаємо з того, як ми приїхали в Київ, і про пригоду з ночвами у метро, і про Явине вухо, і про Будку... Потім — про пляж, про незнайомця з тринадцятої квартири, про годинник... Словом, про все-все, що з нами трапилося. І кінчаємо тим, як ми провалилися на "Ревізорі". Чесно! Письменники передусім повинні бути чесними.
Ми підводимося з землі і розправляємо плечі. І нам здається, що головами ми упираємося в самісінькі небеса. Ява одним вухом навіть якусь зірку збив — ондо покотилася...
Ну — все!
Завтра ми купуємо у сільмазі великого загального зошита в лінійку, три авторучки (одна про запас!), сідаємо й пишемо.
Пишемо, пишемо, пишемо...
Тоді надсилаємо...
Тоді доробляємо, доробляємо, доробляємо...
Тоді знову надсилаємо...
І — все!
Ну, глядіть же!
Ми ше покажемо людству, на що ми здатні!
Начувайтесь!
Ві ще побачите, хто такі Ява і Павлуша!
Держись, людство!
...............................................................
А потім все-таки я буду льотчиком...
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
яку розсказав уже Ява Рень
ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ НЕВІДОМИХ,
або
ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ПОСВАРИЛИСЯ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ З ПАВЛОМ ДЕНИСОВИЧЕМ І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО
РОЗДІЛ І
Як це все почалось...
Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаете Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмітливий! Це ж він вигадав штукакенцію для розстібування гудзиків. Після випробування її Степан Іванович Карафолька три дні не міг сісти.
Прекрасна людина Павло Денисович! Коли він іде по селу, всі собаки гавкають від захоплення, а кури, гуси та інше птаство запобігливо розлітається врізнобіч, даючи йому дорогу.
Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тільки в навколишніх селах і в районному центрі, а навіть у Жмеринці, де він іноді буває у родичів. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мій, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святі угодники! Надзвичайна! Незрівнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у світі є така рогатка! Шкірочка з материного шльопанця. Рогачик з преміцноі горішини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрів. Ах ти, городи, чому в мене нема такої рогатки!