З хат повиходили баби, дівчата... дивляться... а махновців, по два, підводили призначені до огради, ставили навколішки спиною до нас і по команді: "По зрадниках... огонь!.." — били їх огнями, і ті, як папірці, прибиті до дороги несподіваним вітром, мовчки, без крику падали... Потім по команді їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна... Штик, звичайно, застрягне в кістці, і козак, намагаючись його витягти, волоче тіло по снігу, а потім криваве лезо з реготом витирає об сніг... Виходили розстрілювати і добровільно... А один із призначених козаків перед залпом заплакав, перехрестився і сказав:
— Прости мене, божа мати. Це не я роблю...
Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці... А як вони йшли... їх ніжки наче хитав вітер... Дійсно, ніжки... бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і... злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло... Я стояв і дивився... Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені... Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову... і хто був недобитий козаками, тільки здригав, коли куля старшини розбивала його останні надії... Останній, літній уже, в одязі німецького бранника, коли роздягався, тільки сказав;
— Я сам был три года в плену у немцев...
Його зразу не застрелили. Коли його кололи, він довго, довго кричав тоненьким і далеким-далеким голосом...
А це ж було за кілька кроків від мене...
Потім ми пішли. Сотенний 11 сотні надів синього діагоналевого піджака останнього розстріляного... А сотенний Глущенко йшов, танцюючи, і співав хрипко й радісно... Да, одного, коли кололи, вдарили багнетом у шию... гостряк багнета виліз йому із рота, і він ухопився за нього рукою...
Ми стоїмо ще на Лозовій... Махно має об'єднатися ще з червоними. І чудно було мені, що деякі козаки везуть із собою повні скриньки барахла і дбають, аби його було ще більше... Я ж віддавав залізничникам все зайве з одягу, що мені видавали: фуфайки, теплі штани, білизну... І раз лізе в вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потім жіноча пелерина і тільки сорочка з плямами крові на ній... Далі лізе другий і показує жмут "українок" 2... Це — злодії ночі... А сотенний каже:
— Робіть що хочете, аби не на моїх очах... Коли ж хто спіймається, то буде кара...
І для виду навіть розстрілювали котрих... Хлопці ходили до проституток. Я не ходив до проституток. Хлопці вмивалися, — я не вмивався. Нащо? Все одно вб'ють... Мені не вірилось, що я вернуся додому, коли навколо стільки смертей. Часто я ходив у вокзал, знову повний цивільних, і дивився в трюмо... На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера... Кажуть, що махновці будуть знову наступати і що з ними йде сам батько Махно... На вокзалі росте тривога... Цивільних все меншає. Вокзал майже порожній... Тільки я в нім з вічною мрією про Констанцію... Та самотній майстровий з гармонією.
І от вів заграв... Заграв мого улюбленого вальса "Пережитое", якого я часто слухав у кіно у нас на базарі... В кіно його грали на мандоліні під акомпанемент гітари й балалайки... Іноді я чув на вулиці на гармонії, але його завжди грали неправильно, що мене дуже нервувало... А цей грав ідеально правильно, іменно так, як я хотів.
І в морі ридань, широко і безнадійно, пронеслося все моє життя. Я трохи не вмер од болю...
Де ти, коханий гармоністе?.. Може, ти прочитаєш ці рядки, написані нашою кров'ю.
На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймівку для нашого броньовика...
Почали стріляти... І десь далеко обізвався чужий удар... Махно почав бити по Лозовій, Махно наступає.
Наш броньовик став на полтавському мості і почав бити по якомусь хуторі, де метушилися після кожного розриву далекі чорні фігурки махновців... З лівого боку, недалеко від станції, зійшлися лави наші й ворожі... Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотіли рушниці, і невідомо було, чия візьме... Коли ми їхали на бій, вздовж посадки я бачив нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець, радісно перекидався на снігу, і здавалось, він не бунчужний, а просто собі звичайний хлопчик, якому дуже весело гратися в війну... Махновці не витримали й почали відступати... Скільки їх побили, я не знаю... Але поле було все чорне від їх трупів.
Червона Армія була вже близько... Десь гримів її непереможний крок... Ми отримали наказ покинути Лозову... їдемо на Полтаву.
У всіх така думка, що в Полтаві спочинемо. Тил... Але тилу ніде не було... Кожної хвилини: "До зброї!.." Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть.
XXXIX.
Полтава. 5 січня 1919 року.
Тільки-но ми приїхали. От, думаю, хоч раз спокійно засну. Як зирк у вікно, а всі люди біжать із базару...
Повстання...
Місцеві більшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборі, і наш броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар...
Вечоріє... Зірки розривів обсипають собор... Коли ж після удару зірка біля собору не блискає, значить, снаряд у соборі, де золото іконостаса, де бог, в якого я перестав вірити... Ми ж з попом, а піп нічого не каже, що ми б'ємо по собору нашого бога, піп нічого не сказав, коли ми на різдво біля церковної огорожі розстрілювали 18... Я перестав вірити в бога... І па людей я став дивитися як на папірці... Особливо зневажав і жалів я цивільних.
До вечора був бій... А увечері в наш вагон вскакує сотенний Глущенко:
— Полтава наша. Слава!
Йому ніхто не відповів...
Тільки чому ж це — "Полтава наша", а з київського вокзалу почало бити поважно й грізно... Наш броньовик вийшов за товарну станцію. Праворуч ліс, у лісі село чи передмістя... На мутному снігу чорніють козацькі лави...
Наш броньовик — тільки по назві броньовик, а це звичайний пульман, стіни якого обкладено мішками з піском. Коли стріляти, то треба висувати голову... Значить, коли — куля, то тільки в голову...
Наступає регулярна (Червона) армія... Наша сотня по черзі вартова, і ми—на броньовику... До нас прислали січових стрільців 1 у касках і з кулеметами... Ждемо... А в селі гавкотять стурбовані собаки, без кінця гавкотять... То... ідуть...